Кумевава, син джунглів
- Автор: Секель Тібор
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00383-6
- Переводчик: Надія Миколаївна Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Кумевава, син джунглів». Краткое содержание книги:
Чимало дивовижних пригод довелося йому зазнати, мандруючи по цих далеких екзотичних землях. Усе це дало Тібору Секелю матеріал для майбутніх книжок, яких він згодом написав понад двадцять.
У повісті про Кумеваву розповідається про безстрашного індіанського хлопчика, котрий прийшов на допомогу пасажирам невеличкого судна, що несподівано зазнало аварії у водах бурхливої Арагвайї.
Ті мурахи-солдати показали, що вони навіть вогню не бояться. Вони атакували його, як запеклого ворога. Звичайно, перші двадцять чи тридцять тисяч мурах згорали, але по їхніх трупах і попелу проходили незліченні мільйони інших. Здавалося, що це незвичайне військо рухається в певному напрямі, легко долаючи всі перешкоди і знищуючи на своєму шляху кожну живу істоту, котра не встигла вчасно втекти.
Після того, як мурашине військо досягло вигину річки, я гадав, що тепер уже воно неодмінно кудись поверне. Але тут на березі почала збиратися сила-силенна мурах. Здавалося, ці небезпечні комахи спробують атакувати нас. Та я глянув на Кумеваву — і його спокій втішив і мене.
І тоді сталося таке, у що я не міг би повірити, якби все це не відбулося перед моїми враженими очима.
Багато мільйонів мурах зібралося на невеликій площинці й злилося у великий клубок. Спершу він був завбільшки як футбольний м’яч, але комахи з лісу і з землі наповзали й наповзали з усіх боків, щоб збільшити своїми тілами цей м’яч, аж поки він не став заввишки з метр. І тоді, ніби зрушена якоюсь магічною силою, ця величезна куля поволі покотилася до води. Досягши берега, вона попливла-покотилася за течією до середини широкої ріки. Досягши середини, куля рухалася вперед, аж поки допливла до протилежного берега.
Ми з Кумевавою мовчки дивилися на цю незвичайну подорож живого величезного м’яча. Лиш після того, як мурашина армія була вже на протилежному березі, я запитливо глянув на свого малого приятеля.
— Тепер м’яч розпадеться, — пояснив мені Кумевава. — Армія мурах рухатиметься в тому самому напрямі, як і доти. А на березі зостануться тільки ті мурахи, котрі були на поверхні клубка і загинули, щоб своїми тілами захистити інших.
— Яка дивовижна самопожертва! — вигукнув я. — Ми, люди, могли б багато чого навчитися у різних тварин.
Ми вийшли з води. Аж тепер я помітив, що ноги в нас укриті пухирями від укусів мурах.
Підійшовши до нашого вогнища, ми знайшли там лише купу попелу. На ній лежав скелет дикого кабана, білий-білісінький, геть обгризений крихітними хижими створіннями.
Кілька хвилин ми сумно дивилися на рештки нашої здобичі.
Потім Кумевава сказав:
— Така сама доля спіткає й людину, котра через поранення, хворобу чи міцний сон не втече своєчасно.
— Або яка видереться на дерево замість того, щоб увійти в воду, — додав я.
— Ньїкучап сам відповів на запитання, який звір найнебезпечніший у джунглях.
— Той, який щойно нас атакував. Я не знаю, чи старий Малоа вже висловив цю думку чи ні, але сьогоднішнього мого досвіду достатньо, щоб зробити такий висновок.
БИТВА 3 БРОНЕНОСЦЕМ
Залишивши позаду скелет єдиної нашої здобичі того ранку, ми почали заглиблюватись у праліс. А він дедалі густішав, і незабаром нам довелося прорубувати для себе стежку з допомогою мачете. Спочатку це робив Кумевава, та коли він стомився, на його місце став я.
Ми просувалися вперед дуже повільно. Гілки дерев раз у раз били нас так сильно, що від тих ударів усе тіло вкрилося синцями, а від уколів колючок на шкірі повідкривалися рани.
Коли попереду вже йшов я, Кумевава раптом схопив мене за пояс і так сильно потяг назад, що я впав на землю.
— Що ти робиш? — сердито вигукнув я. — Що за дитячі забавки?
— Лежи на землі, Ньїкучапе! — крикнув він і присів навпочіпки біля мене.
Кинувши погляд поперед себе, я побачив величезного удава-боа, різновид довжелезної змії, яка неквапливо розкручувалася з товстої гілки. Змія та мала, напевно, понад чотири метри завдовжки. Брунатні й чорні візерунки на тілі надавали своєрідної краси цьому страховиську. Проте за таких небезпечних обставин я не міг милуватися її красою.
Ми заклякли непорушно на землі, аж поки те страховидло розкрутилося з гілки й поповзло повільно у протилежному від нас напрямі.
Я знав, що ця змія не отруйна, однак дуже небезпечна. Вона спершу обвиває свою жертву — звіра чи людину, потім могутніми обіймами ламає їй усі кості, щоб зрештою заковтнути її. Боа має здатність неймовірно широко роззявляти свою пащу. Та коли змія проковтне вепра чи яку-небудь іншу велику тварину, черево її так роздимається, що вона зовсім не може рухатись і тому десь тижнів зо два лежить на тому самому місці, де проковтнула свою жертву, аж поки цілком перетравить її. У цей час боа не становить ніякої небезпеки, і його можна легко вбити чи спіймати для будь-якого зоопарку.
Коли змія зникла серед зелені джунглів, ми підвелися з землі, і я знову подякував моєму юному приятелеві, що він і цього разу врятував мене від великої небезпеки.