Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Тепер майор без заздрості поглядав на Дроздова. Усе, зв'язане з міліцією, відійшло в минуле і могло лише на короткий час викликати легкий сум, як викликають у літніх людей спогади про далеке, неповторне, але наївне дитинство. Запропонуй зараз йому знову одягти мундир, хтозна, чи відчув би себе в ньому так само зручно, як у своєму м'якому сірому костюмі з блакитною іскрою.
Прогулюючись, колишні товариші вийшли на Хрещатик і завернули на схили Дніпра. Дроздов, хоч і був у полоні гірких думок, а може, саме через них з цікавістю придивлявся до Ланенка: можливо, і йому незабаром доведеться стати пенсіонером. Сьогодні вже був від Вовченка перший дзвінок…
— У тебе непоганий вигляд. Як на твою пенсію. Погладшав, навіть наче помолодшав…
— Умгу, — мугикнув Лапенко. — 3 моєї пенсії ноги витягнеш. Довелося піти на роботу. Юрисконсультом. Нашого брата залюбки беруть. Що-що, а закони й порядок знаємо… Загалом живу — не бідую… Можу запросити на чарку. Сухий закон для мене скінчився, — хихикнув відставний майор. — Для тебе, Вікторе Федоровичу, він ще, правда, існує, але сьогодні субота… Невідкладних оперативних завдань немає?
— Нема…
— Тоді звертаймо на «Рів'єру». Народу зараз там небагато…
— Не заперечую, — погодився Дроздов. Досі він думав, що йому хочеться лише поговорити, поділитись, звільнити душу від тягаря, і тому зрадів, зустрівши колишнього товариша, але після слів Ланенка відчув, що саме чарки йому не вистачає, щоб заспокоїтися.
У парку спокійно й урочисто. Рівномірне тихе шамотіння листя заспокоювало. По алеях прогулювалися люди. Зворушливо підтримуючи одне одного, походжали дідусі з бабусями. Вже з'явилися й перші зграйки юнаків та дівчаток, і перші парочки, які з нетерпінням оглядали широкий виднокрай, шкодуючи, що влітку сонце так довго стоїть на обрії.
— От присилають комсомолят, — з гіркотою в голосі продовжував про свою кривду Дроздов, — на місце таких досвідчених оперативників, як ти. З ними добре картоплю на суботниках копати, пісень співати. А наша робота — сам знаєш… І, головне, сунуть свого носа всюди, немов їх покликали переворот зробити. Кожний вважає себе найрозумнішим — аж розпирає його від того розуму!
Кілька юнаків, що, галасуючи, пурхнули з ресторану, як зграйка горобців, побачивши офіцера міліції, відразу притихли.
— Ось такі, — кивнув на них Дроздов. — Або майже такі. А наш Петро Володимирович рота роззявив, слухає їх. Мовляв, бач, який я прогресивний, з молоддю в ногу йду…
Дроздов оглянувся на двох чоловіків, які повільно йшли за ними, й замовк.
На веранді ресторану було порожньо. Товариші сіли. в затишному куточку.
— Графинчик вина. Масандрівського. І щось гарненьке закусити, — скомандував Ланенко, не заглядаючи в меню. — Баличку або кетової, або ж і те й те; салатики, заливну осетрину… А гаряче? Ти їстимеш борщ? — звернувся до Дроздова.
Той похитав головою. З подивом слухав замовлення. Ого, як розмахнувся! Наче й не був ніколи такий щедрий. Потім Дроздову здалося, що він зрозумів цей порив. Може, колись і він отак радітиме нагоді посидіти з товаришем, із свідком найкращої пори твого життя, твоєї праці, успіхів, влади. Адже такій роботі, як у них, людина віддає більшу частину життя. І кожна клітиночка душі залишається навіки біля старого канцелярського столу із звичними плямами від чорнила, біля поцяткованого пластиліновою печаткою і почорнілого від часу залізного сейфа з секретними паперами.
— Кетової, здається, немає, — відповіла офіціантка, записуючи замовлення.
— Що значить немає! — тихо, але твердо сказав Ланенко, свердлячи офіціантку поглядом. — Скажіть буфетниці — хай пошукає…
«Ну й ну! — подумав Дроздов. — Міцний ти горішок, Іване Васильовичу. Не здаєшся».
— І два лангети!
Офіціантка пішла. Коли повернулася з вином і закускою, Ланенко кинув:
— Нас не турбуйте. Самі покличемо.
Хоч Дроздов іще не все вилив, що зібралося в нього на душі, але настрій потроху кращав. Та незабаром вино вдарило в голову, почуття незаслуженої образи й кривди, якої зазнав від начальника, знову охопило його, і майор повернувся до старої теми.
— Цей хлопчисько повчає мене, а Вовченко слухає, розвісивши вуха. Невинне дівчатко. Демократ! Кінець кінцем, коли Дроздов у тебе погано працює, то де ж ти раніше був? Дроздов у відділі не рік і не два. Точнісінько, як у дешевих романах: прийшов молодий герой і зробив переворот. А хто раніше хвалив Дроздова, що стільки справ розкрив? Я йому весь відділ тяг!..