Замах на бродягу

За стіною у сусідів монотонно бубонів телевізор.

— Може, хочеш послухати останні новини?

— Я краще послухаю тебе.

Поки жінка розповідала, він знову грався скляною кулькою, не виймаючи її з кишені.

— Чого ти усміхаєшся?

— Просто так… Я слухаю…

— Насамперед я дізналася, звідки взялося те багатство, що його успадкувала у своєї тітки пані Келлер… Це досить довга історія… Тебе цікавлять подробиці?

Він кивнув. Під зубами смачно хрумтіли макарони.

— Так от, її тітка була доглядальницею в лікарні і до сорока років дівувала…

— Вона жила в Мюлузі?

— Ні, у Страсбурі… Це сестра її матері… Ти слухаєш?

— Умгу…

— В тамтешній лікарні у кожного лікаря кілька приватних палат… Якось перед самою війною їй довелося доглядати за якимось торгівцем брухтом на прізвище Лемке. Уже тоді в нього була погана репутація… Казали, що той потай не гребує й лихварством…

— Вони поженилися?

— Звідки ти знаєш?

Він уже шкодував, що зіпсував їй розповідь.

— Я зрозумів це з виразу твого обличчя.

— Так, він справді на ній оженився… Та слухай далі. Коли почалася війна, він значно розширив свою фірму. Під час окупації активно співробітничав із німцями і нажив чималий капітал… Тобі не набридло?..

— Навпаки, це дуже цікаво… А що з ним сталося після визволення?

— Альзаський комітет руху опору присудив його до страти та конфіскації майна… Але здійснити цей присуд не вдалося… Лемке зник, мов у землю запався… Здається, йому пощастило дістатися до Іспанії, а звідти пароплавом до Аргентіни… Разом із жінкою. Один із мюлузців — хазяїн ткацької фабрики — бачив їх на вулиці в Буенос-Айресі… Ще трохи запіканки?

— Будь ласка… Тільки зі скоринкою…

— Не знаю, чи вони там працювали чи просто подорожували для власної втіхи… Якось по дорозі до Бразілії їхній літак розбився в горах… Екіпаж та всі пасажири гинули… І от, саме тому, що подружжя Лемке загинуло під час повітряної катастрофи, весь спадок дістався не родичам чоловіка, як можна було сподіватися, а пані Келлер… І знаєш чому?

Мегре знизав плечима, хоча насправді він хитрував, знаючи, що не розуміє, в чім справа.

— Виявляється, що, коли чоловік і жінка стають жертвами одного й того ж нещасного випадку, закон вважає, що бодай на кілька секунд, жінка переживає свого чоловіка. На думку лікарів, ми, жінки, живучіші за чоловіків… Таким чином, спадок Лемке дістався спочатку його вдові, а потім її небозі, тобто пані Келлер… Ну, тепер тобі ясно? Вона була дуже вдоволена з себе.

— І от виходить, коли б у Страсбурі якась доглядальниця не вийшла заміж за торгівця брухтом, а в горах Південної Америки не розбився літак, лікар Келлер ніколи не став би бродягою… Можливо, він би й досі жив зі своєю родиною в Мюлузі на Дикій вулиці… Ти згодний?

— Цілком імовірно…

— В мене є також деякі відомості щодо пані Келлер, але сестра попередила, що за їх вірогідність вона не відвідає…