Замах на бродягу

— На одну особу?

— Так… Що я могла б запропонувати вам, комісаре?.. Віскі?.. Нічого?.. Ну, як хочете… То про що ж це я розвідала? Ах, так… Хтось, здається, написав роман «Лікарня бідаків» чи «Сільський лікар»… Не пам'ятаю точно… Так от, ще в Мюлузі Франсуа став чимось на зразок такого лікаря для бідаків. Всі вже навіть звикли до того, що йому можна не платити… До нього стікалися злидарі усієї округи, і ніхто не платив… Не знаю, чим би це скінчилося, коли б не спадщина… Ми, мабуть, самі пішли б з торбою… Зауважте, комісаре, що я йому ні за що не докоряю… Така вже в нього вдача… Він не міг інакше. Його батько… А втім, байдуже… У кожної сім'ї свої проблеми…

Задзвонив телефон.

— Пробачте… Алло!.. Так, це я… Аліса?.. О, даруй, люба, я, мабуть, трохи спізнюся… Ні, ні… Навпаки, все гаразд. Ти бачила Лору?.. Теж буде?.. Ну, чудово… Я більш не можу з тобою говорити, у мене гість… Я тобі все розкажу… Бувай…

Усміхаючись, вона знову глянула на комісара.

— Це дружина міністра внутрішніх справ… Ви знаєте?

Мегре заперечливо мотнув головою і поклав люльку в кишеню. Його дратували і ці папуги, і ці вимушені паузи… А ось і покоївка, на цей раз із чаєм..

— Франсуа хотів стати ординатором у лікарні і цілі два роки готувався до конкурсу, але… О, у Мюлузі вам кожен скаже, яка то була кричуща несправедливість Франсуа, безперечно, був найдосвідченішим, найбільш підготовленим із кандидатів… В лікарні він був би якраз на своєму місці… Але, як водиться, головним лікарем став протеже якогось великого цабе… Та хіба ж це причина, щоб усе облишити?!.

— Отже, через це розчарування…

— Я гадаю, що так… Ми з ним рідко розмовляли… Коли він був удома, то завжди замикався в кабінеті… Він завжди був трохи дикий, та з того дня немов перестав володіти собою… Не подумайте, що я нарікаю… Я навіть відмовилася од розлучення, коли він це запропонував.

— Він пив?

— Дочка вам казала про це?

— Ні.

— Так, він почав випивати… Зважте, що я ні разу бачила його п'яним, хоча в кабінеті завжди стояла пляшка вина. Та зате інші бачили, як він виходив із таких гадючників, де йому, як лікареві, не годилося б і показуватися.

— Ви почали розповідати про Габон…

— По-моєму, він хотів стати другим доктором Швейцером… Ви мене розумієте? Податися до джунглів, відкрити там лікарню і лікувати негрів — щоб якомога рідше зустрічатися з білими людьми, особливо з людьми своєї верстви…

— І йому знов не пощастило?

— Я, на жаль, не знаю подробиць, але він, здається, настроїв проти себе місцеву адміністрацію, а також хазяїв кількох великих компаній… Це все, що мені вдалося випитати у губернатора… І, можливо, через клімат, він почав усе більше пити… Не подумайте, що я кажу це з ревнощів, я ніколи його не ревнувала… Там, у Габоні, він жив у тубільній халупі з негритянкою, і, здається, в них були діти.

Мегре дивився на клітку з папугами, пронизану сонячним промінням.