Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Ви, звичайно, хотіли б…
— Ні, поки що не треба… Можливо, пізніше я попрошу вас відвідати його, щоб мати цілковиту впевненість щодо його особи. Зараз усе його обличчя в бинтах…
— Він дуже страждає?
— Він непритомний.
— За що ж із ним так учинили?
— Саме це я й намагаюся з'ясувати…
— Можливо, була бійка?
— Ні, схоже на те, що на нього напали, коли він спав.
Цього вона ніяк не могла собі уявити.
— Під мостом?
Він підвівся.
— Ви, мабуть, відвідаєте мою матір?
— Доведеться…
— З вашого дозволу, я подзвоню їй, щоб попередити…
Він завагався. Безперечно, краще було б обійтися без попереджень. Цікаво, як реагувала б на це пані Келлер… А втім…
— Я не заперечую.
— Дякую, пане комісар. Про це писатимуть у газетах?
— Про напад уже повідомили кількома рядками, але не називаючи прізвище вашого батька… Я й сам дізнався про нього зовсім недавно.
Мама вимагатиме, щоб воно не згадувалося.
— Я зроблю все, що зможу.
Коли пані Русле проводила комісара до дверей, до неї підбігла дівчинка і вчепилася за її спідницю.
— Зараз ми підемо, ясочко… Біжи, скажи няні, щоб тебе одягла…
Бруківкою туди й сюди походжав Торанс. Маленький чорний автомобіль карного розшуку виглядав досить жалюгідно поряд із довгими блискучими лімузинами.
— Набережна Орфевр?
— Ні… Орлеанська набережна. Острів Сен-Луї…
Величезний масивний будинок із чавунними литими воротами скидався на старовинний комод, з якого допіру витерли порох. І щойно пофарбовані, прикрашені химерними візерунками стіни, і важкі дубові, оббиті надраєною міддю двері, і білі мармурові сходи з полірованими бильцями — все свідчило про те, що тут завжди панує порядок. Це відчуття ще більш посилювала охайна конс'єржка в строгій чорній сукні з білим фартухом, схожа на покоївку із старовинної гравюри.
— У вас побачення?
— Так… Пані Келлер чекає на мене…
— Будьте ласкаві, заждіть хвилинку, — мовила вона, беручи телефонну трубку.
Запах мастики, що долинав з її кімнатки, пересилював пахощі кухні.
— Як доповісти?
— Комісар Мегре…
— Алло! Берта!.. Скажи, будь ласка, мадам, що її хоче бачити пан комісар Мегре… Так, він уже тут… Нехай підніметься?.. Дякую.
— Можете піднятися… Третій поверх праворуч…
Підіймаючись сходами, Мегре раптом подумав про фламандців. Цікаво, чи стоять вони ще на місці, чи, підписавши протокол, вже відпливають у напрямку до Руана?
Двері відчинилися раніше, ніж він устиг подзвонити. Гарненька молода покоївка пильно оглянула його з голови до ніг, неначе вперше в житті бачила живого поліцая.
— Пройдіть сюди… Дозвольте ваш капелюх…
Розкішна квартира з ліпними золоченими стелями в стилі барокко була обставлена старовинними різьбленими меблями. М'які квітчасті килими устеляли підлогу. Вже в коридорі можна було чути пташиний щебет. Крізь напіввідчинені двері салону видно було велику бронзову клітку, принаймні з десятком пташиних пар.
Почекавши хвилин із десять, комісар немов на знак протесту вже запалив був люльку, але відразу вийняв з рота, щойно до вітальні зайшла пані Келлер. Мегре б уражений, побачивши, яка вона тендітна й струнка, зовні лиш років на десять старша за свою доньку. Чорна з білим сукня дуже пасувала до її білявого волосся та блакитних, кольору незабудок, очей.
— Жаклін дзвонила мені, — мовила вона, жестом показуючи на страшенно невигідне крісло з прямою дерев'яною спинкою.
Сама пані Келлер сіла на пуф, оббитий старовинною килимовою тканиною. Трималася вона дуже прямо, як очевидно, її колись навчали в монастирі.
— Отже, ви знайшли мого чоловіка…
— Ми його не шукали, — відповів Мегре.
— Певна річ… Не уявляю, навіщо вам справді було його шукати… Кожному вільно жити, як йому заманеться… До речі, правда, що його життю ніщо не загрожу чи ви сказали це, аби лише заспокоїти мою дочку?
— Професор Маньєн певний, що все буде гаразд.
— Професор Маньєн?.. Я його добре знаю… Він не раз бував тут…
— Ви знали, що ваш чоловік живе в Парижі?
— Я могла тільки здогадуватися… За двадцять років, відколи він подався до Африки, я одержала від нього всього дві листівки… Та й то в перший місяць…
Пані Келлер не розігрувала перед ним комедію скорботи, а спокійно дивилася прямо у вічі, як людина, котра вміє не розгублюватися у будь-якій ситуації.
— Ви принаймні певні, що це саме він?
— Ваша дочка впізнала його на фотографії…
Комісар простяг їй пошарпане посвідчення. Вона підвелася, взяла на комоді окуляри і довго розглядала фотографію. Її обличчя не відбивало жодного хвилювання.