Полуничний сезон

— Конкретно.

— Морковченко до крадіжки непричетний, але про щось дізнався й поспішає відмежуватися від цієї компанії.

— Все?

— Здається.

Турчин підвівся. Злість, яку він виніс од начальника, ще жила в ньому, тому й не міг зосередитися. Не допомагала і звична прогулянка від вікна до дверей.

— Може, поговорити з ним? — обережно підказав Шушпан. — Я сам не хотів. У вас це виходить краще.

— Де там краще. Давайте вже разом. І не будемо відкладати. Зараз же їдьте в Королівку.

Морковченко спочатку ніби й почувався непевно, але коли дізнався, що від нього хочуть, спокійно ствердив:

— Ви не помиляєтеся: я перестав із Світланою зустрічатися, і все, що вона мені дарувала, повернув. І гроші віддав. На лихо воно мені здалося разом із нею!

— А раніше про що думали?

— Раніше нею міліція не цікавилася.

— Але я і вами цікавився, — докинув Шушпан.

— То через неї.

— Справа не завершена, і може виявитися, що дівчина не винна.

— Я, знаєте, був би радий цьому. А поки що вмиваю руки.

— Ех, Морковченко, Морковченко, — похитав головою Турчин. — І що ви за людина?

— Звичайна.

— Навряд. Із такими, як колись казав мій дід, в розвідку не ходять. Ви ж близьку людину залишили в критичний момент.

Морковченко похнюпився, довго мовчав.

— Може, й так. Тільки я вже раз плямований і вдруге не хочу. І так дожився: з обшуком ходять, кожен крок мій винюхують. Чого доброго, ще Богданович заплутає у свої справи. Від тої баби всього можна чекати.

— Значить, ви певні, що вони із Світланою обікрали магазин?

Обличчя диспетчера якось ніби звузилося. Щось толочило його душу. Якби в неї заглянути хоч краєм ока…

— Певності нема, але, якщо на те пішло, підозра є. Мені треба було осмикнути її ще тоді, як ревізор шурував. Бачив же, не вилізло, що Свєта ходить, як у воду опущена. А то ні з того ні з сього стала мене допитувати: чи буду я її ждати, коли вона на кілька років виїде з Королівки. Варто було задуматися, чого це Богданович тягається з ревізором. Вона ж любить мужиків видних, а ревізор, певно, бачили — який?

Турчин запалив цигарку і, вгледівши, що в диспетчера пожадливо заворушилися ніздрі, підсунув до нього «Біломор».

— Пригощайтеся.

Морковченко подивився на інспектора, чи не жартує, взяв цигарку, пом'яв її в пальцях і підніс до рота. Турчин почекав, поки той зробив кілька глибоких затяжок, і заговорив:

— Якщо крадіжку в магазині інсценовано, то левину долю взяла Богданович, а Касторській дісталися крихти. Богданович обплутала дівчину, втягла її в злочин. А вона ж нещасна. Повірте, мені Світлану дуже шкода. Вас, правда, теж скривдила доля, але багато в чому ви завинили самі. А Касторська хіба винна, що народилася калікою і красою обійдена? А ви і ще хтось там до вас, якщо вам можна вірити, скористалися з цього… Люди, які були поряд, не помітили, не підтримали. Е, що говорити: скалічили життя дівчині, та й годі.

Слухаючи інспектора, Морковченко дивився перед себе, дим ковтав повільно — не видно, щоб у душі його хоч ледь прояснилося, проте й не видно, щоб там висіла суцільна темрява. Зрештою ворухнувся: