Пасербки восьмої заповіді
- Автор: Олди Генри Лайон
- Серия: Злодійський цикл #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-040-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пасербки восьмої заповіді». Краткое содержание книги:
Вони — злодії і діти злодія. Але злодії незвичні. Їхня мета — не коштовності й гроші, вони крадуть думки та сподівання людські. Й усе, здавалося б, нічого. Та трагічне кохання молодшої, Марти, спонукає її на відчайдушний вчинок. В останню мить вихоплює вона з-під самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тікає, мчить від дияволових поплічників, і немає їй ніде спокою… Чи ж буде колись?
Безсумнівно, роман знаменитого харківського дуету, які разом іменуються Генрі Лайон Олді, припаде до смаку всім любителям історичної фентезі, бо, як завжди, порадує читачів нетривіальним сюжетом, оригінальними характерами та майстерністю написання. Але цього разу — вже українською!
— Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходімо.
Він обняв її за плечі рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, і вони рушили до виходу. По дорозі Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, і коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне світло, вона врешті згадала: адже це Лабіринт Душі, чужої душі, куди вона невідомо як потрапила — отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим більше він не повинен знати дорогу назовні!..
— Так, не може, — Джош повернувся до неї, немов прочитав її думки. — Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов.
Він знову сумно посміхнувся, і тільки тепер Марта помітила, що на шиї в Джоша — мотузяна петля, ні, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражів, і лише в запалих очах, як у вирі Чорного Ходу, куди Марта так і не добігла, б’ється жива невигойна туга. Марті захотілося кричати від цієї туги, що затопила її, - але тут щось сліпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, і все зникло…
Марта скрикнула, розплющуючи очі, - й одразу ж замружила їх через яскраве світло, що ринуло під повіки.
— Слава Богу! — наче крізь вату почула вона голос доглядальниці. — Нарешті ви отямилися! Чудо, справжнісіньке чудо…
Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що її компаньйонка зовсім не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маєток), і слуги все одно дивувалися: з усіх хворих вижила одна Марта.
„Боже провидіння! — перешіптувалися слуги, які любили Марту. — Господь її не покинув!“
„Відьма! — остаточно впевнилася баронеса. — Сам диявол їй допомагає!“ Утім, свої міркування Лаура Айсендорф нікому звіряти не збиралася. Відьма була потрібна їй самій для відомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсім припинила плекати нові паростки й без того гіллястих чоловікових рогів, просто стала обережнішою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона своє надолужить!
Із Джошем Марта побачилася лише через три місяці, коли вперше після хвороби вибралася в місто. Тоді їм пощастило перемовитися лише декількома словами — Марта була не сама, — але через тиждень Марта зненацька постала на порозі скромного Джозефового житла.
З’ясувалося, що їй запропоновано постільний режим, а валятися в постелі самій Марті смертельно набридло, тому…
Словом, не тільки баронеса надолужувала згаяне.
…Ще при першій після хвороби зустрічі Марту насторожила дивна Джошева поведінка — веселий кишеньковий злодій за минулі місяці немов постарішав на добрий десяток років. Тож збираючись іти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Відчувши на собі її погляд, Мовчун відкрив очі, сумно посміхнувся…
Уже в маєтку Марта згадала: саме такі Джошеві очі бачила вона в чумному кошмарі, коли він виводив її з лабіринту чиєїсь душі.
Душі з убитими Стражами; душі, у якій Джош не міг бути.
Минув майже рік. Життя ввійшло у своє річище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз більше переконувалася, що з Джозефом діється щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодійському лізти в душу до коханої людини вона заборонила собі давно. Джош був болісно ніжний з нею, він угадував першу-ліпшу її примху, тож Марті часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить — остання, немов завтра його чекає ешафот, похмурий кат і прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довірливих лебедів у ставку, не буде грайливих поглядів удень і палкої пристрасті вночі, не буде її, Марти, і самого Джоша незабаром не стане…
Нарешті Марта не витримала.
Мовчун довго не відповідав, немов заповзявся підтвердити слушність свого прізвиська чи просто не знав, що відповісти на запитання: „Що з тобою, Джоше?“
— Я влип у кепську історію, Марто. І дуже сподіваюся викрутитись. Через тиждень усе вирішиться. Якщо я стану колишнім — розповім тобі все. А якщо ні… Я дам тобі лист, але пообіцяй, що прочитаєш його не раніше, ніж через вісім днів після того, як я не прийду на призначену зустріч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобі, що все гаразд. Обіцяєш?
— Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді…
— Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство…
Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!