Пасербки восьмої заповіді
- Автор: Олди Генри Лайон
- Серия: Злодійський цикл #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-040-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пасербки восьмої заповіді». Краткое содержание книги:
Вони — злодії і діти злодія. Але злодії незвичні. Їхня мета — не коштовності й гроші, вони крадуть думки та сподівання людські. Й усе, здавалося б, нічого. Та трагічне кохання молодшої, Марти, спонукає її на відчайдушний вчинок. В останню мить вихоплює вона з-під самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тікає, мчить від дияволових поплічників, і немає їй ніде спокою… Чи ж буде колись?
Безсумнівно, роман знаменитого харківського дуету, які разом іменуються Генрі Лайон Олді, припаде до смаку всім любителям історичної фентезі, бо, як завжди, порадує читачів нетривіальним сюжетом, оригінальними характерами та майстерністю написання. Але цього разу — вже українською!
При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, - він був сама поштивість.
— Годі вам люб’язність показувати, хлопці, - буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. — Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!
Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.
— Та годі тобі, Скрине, — махнув на нього рукою Джош. — Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?
Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.
— У пана Трейтора гарні зв’язки, — плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. — Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…
Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази.
— А що ти, Джоше, часом невеселий? — запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. — Справи не йдуть, чи жінки не кохають?
— Марта помирає, - це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. — Вмирає. Лікар сказав — не більше трьох днів залишилося…
Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу — плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі:
— Я б за неї… душу віддав… Я б…
Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару:
— Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, її… її, теє-то як його…
Грижа явно хотів сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк.
Джош ледве пам’ятав, що було далі. Він довго пив, але не п’янів, ледь не побився зі Скринею, та їх вчасно розтягли, потім Мовчун став відповідати на запитання горілчаних друзів по-підгальськи, дивуючись, чому вони його не розуміють; а попри все він ловив на собі пильний доскіпливий погляд Джона Трейтора. Нарешті приятелі Грижі кудись поділися, слідом за ними хитлявою ходою пішов із винарні й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох.
Схожий на іспанця чоловік з дивним англійським прізвищем відсунув кухля з вином, і Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само.
Тверезість ударила зненацька й підступно, неначе ніж у спину.
— Отже, ви казали, що не пошкодували б своєї душі в обмін на життя Марти Івонич? — з ледь помітною усмішкою промовив пан Трейтор і смикнув себе за жмутик волосся на підборідді.
…Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою.
Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, — це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж.
Поряд тіпалися в агонії три безформні Стражі й пронизували Марту сповненими ненависті згасаючими поглядами.
Марта мимоволі скрикнула, Джош звів на неї очі й сумно посміхнувся.