Пасербки восьмої заповіді
- Автор: Олди Генри Лайон
- Серия: Злодійський цикл #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-040-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пасербки восьмої заповіді». Краткое содержание книги:
Вони — злодії і діти злодія. Але злодії незвичні. Їхня мета — не коштовності й гроші, вони крадуть думки та сподівання людські. Й усе, здавалося б, нічого. Та трагічне кохання молодшої, Марти, спонукає її на відчайдушний вчинок. В останню мить вихоплює вона з-під самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тікає, мчить від дияволових поплічників, і немає їй ніде спокою… Чи ж буде колись?
Безсумнівно, роман знаменитого харківського дуету, які разом іменуються Генрі Лайон Олді, припаде до смаку всім любителям історичної фентезі, бо, як завжди, порадує читачів нетривіальним сюжетом, оригінальними характерами та майстерністю написання. Але цього разу — вже українською!
— МИ пригощаємо! — підняв догори палець Джош.
Грижа схвально кивнув.
Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…
Що „тепер“, Джош відразу забув — таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.
Марта!
Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.
Марта!..
Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.
Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому — злодієві.
Марта…
З цією думкою Джош і заснув.
Вони зустрілися через тиждень, в опері.
Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.
Вони просто зустрілися.
— Як ваш заклад, пане Джозеф?
— Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.
Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.
- І що, ви тепер працюєте разом?
— О ні! — розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. — Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, — і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.
— Пробачте, пане, то не ви впустили?
Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.
— Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!
— Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…
— Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…
І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем — правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди „щиросердих“ Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча — і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади — свою першу здобич…
Як це було схоже на Джозефові розповіді — схоже, а водночас зовсім інше!
Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях — баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником — і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош.
Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, - вона ні про що не жалкувала.
Більше того, через тиждень-другий вона почала значно ліпше розуміти Лауру Айсендорф. Тільки одного не могла збагнути Марта — навіщо весь час шукати нових чоловіків?!
Може, Лаура просто ще не знайшла свого?
Але чужа душа — темний ліс, а Марта це знала, як ніхто інший. Їй і в собі непросто було розібратися! Скільки шляхетних кавалерів з поважних родин упадає за нею — а вона віддала перевагу Джозефові Воложу.
Кишеньковому злодієві.
Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися.