Юнаки з вогненної печі

— В тому-то й річ, що печі в нього нема,— сказав Славко,— є тільки порожня, нетоплена, але освітлена кімната — безлюдний острів в океані, клаптик холодного простору, в якому тільки й тепла, що в світлі над головою.

— Притулок хитрих боягузів,— так само іржаво сказав Артур, випускаючи дим.— Слухайте, ми сьогодні ніби позакисали. В мене пропозиція.

Лариса видимо ожила в своєму кутку, напевне, там знудилася.

— Давайте створимо таємне братство,— сказав Артур.— Ясно, що не виготовлятимемо листівок чи бомб, не вбиватимемо чиновників чи кагебістів, а просто поклянемося на дожиттєве побратимство, щоб не бути патріотами з печі. Хай це буде ніби масонська ложа, в яку прийматимемо страшенно обережно й розважно.

— Оце здорово! — сказала Лариса.— Мене до себе приймете?

— Будеш, як при жіночій полігамії? — сказав саркастично Артур.

— Не зрозуміла.

— Є таке в світі. Не тільки чоловіки тримають гарем, а подекуди й жінка має три чи й чотири чоловіки.

— І я маю з вами усіма жити? — спитала трохи обурено Лариса.

— Ну да,— показав зуби Артур.— По графіку.

Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.

— Це мені не підходить,— сказала.— Я тільки його,— показала на мене,— подружка. Чи ти хохмиш?

— Хохмлю,— згодився Артур.— Але що буде, коли ми всі в тебе закохаємося?

— Мені це не потрібно,— знову-таки без гумору відповіла Лариса.— Тільки він має право в мене закохатися.— Вона знову тицьнула пальцем у мій бік.

Ні, ця Лариса була дивовижна. В присутності Артура та Славка, вона відверто декларувала, що ми з нею пара, хоч парою ми не були. Зрештою, я навіть не знав про неї багато, хіба те, що вчилась у новоутвореному шляховому технікумі, що жила в тринадцятій квартирі (та й це ще треба було перевірити) і що мала компашку якихось бовдурів — це також треба було перевірити. Через те я сидів, і пік на її декларації раків, вона це відчувала й мала, очевидно, якусь чисто жіночу, майже садистичну, приємність так мене підколювати.

— А він іще в тебе не закохався? — зловив її на слові Артур.

— Це вже не ваше діло, а наше,— відрізала Лариса.— І я вже не раз казала, що я його подружка і нічия більше.

— Чудово! — мовив Артур.— Це ми вже вирішили раз і безповоротно і без хохм.

— А про таємне братство теж хохмиш? — з підозрою спитала Лариса.

— Ні, це серйозно,— сказав Артур.— Але з конспіративних міркувань, коли хтось із нас з ідеєю не згодний, відкидаємо саму ідею, щоб не було людей поза братством, які про нього знають.

— Я згоден,— мовив Славко.

— Ми теж,— сказала Лариса й за мене.

— Хай він сам скаже.

— Згоден,— пробурмотів я.— Тільки перш, ніж казати “згоден”, треба визначити, на що згоден.

— Правильно,— мовив Артур.— Зараз ми сказали “згоден” про братство взагалі, тобто про можливість його існування. Тепер про мету братства. Це не політична організація, а морально-єднальна спілка. Тобто ми відновлюємо давній український звичай побратимства, десь я читав, що він існував іще у скіфів. Українці — індивідуалісти, а ми заперечуємо індивідуалізм.

— А що це таке? — спитала Лариса.

— Коли кожен по собі,— терпляче пояснив Артур,— Там, де два українці, там три партії, ми ж заперечуємо різнодумство. Українці саможерні, ми заперечуємо саможерство, а поклянемося до кінця днів наших зберегти дружбу і що б з кожним із нас не сталося, один одного підтримуватимемо, допомагаючи один одному морально, навіть матеріально, і ніколи один одного не зрадимо. Хто не згодний?

Незгодних не було. Ми знову підтвердили це кожен персонально. Гоготів у печі вогонь, у присмерку хиталися світляні хвилі, і це створювало у підвалі моторошно-урочистий настрій. Я позирнув на Артура зі здивуванням, досі я вважав його Славковою тінню, але тепер бачив, що це не так: він увіч виявляв талант ватажка, і навіть Славко з ним німо погоджувався.

— Присягатимемо тут? — схвильовано спитала Лариса.

— Ні, цей акт має бути урочистіший,— сказав Артур.— Дай іще закурити.

Я дав йому сигарету, Лариса підійшла й узяла куриво й собі. Артур запалив і деякий час сидів таємничо-мовчущий.

— Дай і мені сигарету,— попросив Славко, очевидно, й він був схвильований.

Отож ми сиділи, димлячи цигарками, ніби старовічні змовники, й мовчали.

— Зробимо так,— сказав Артур.— Завтра о дванадцятій ночі сходимося на тому боці в яру, де глиняне урвище. Запалимо вогонь, його запалить той, хто прийде перший. Кожен добиратиметься туди самостійно, навіть вона,— Артур кивнув у бік Лариси.— До завтра ще дається час, щоб обдумати. Хто вагається чи боїться, може не приходити. Коли хтось не прийде, братства ми не засновуємо знову-таки з конспіративних причин. Там, біля вогню, кожен прийме присягу, а текст присяги (його принесу я) спалимо. Хто має проблеми з батьківським контролем,— це був камінчик у бік Лариси,— хай щось придумує або ж не приходить. Запитання є?

— У мене є,— сказала Лариса, і її голос прозвучав якось по-дитячому.— А коли в мене є інша компашка — не ви, то мені з неї вийти?