Юнаки з вогненної печі

— Як це налякала?

— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.

— І могла б піти з дому?

— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.

— Куди б пішла?

— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.

— А скільком ти подружка?

— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.

— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.

— А предки?

— Предки на роботі.

— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.

Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.

— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!

— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.

— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.

— По-моєму, справжній нудик — це і є людина без пунктика,— сказав я, вручаючи їй каву.

— Думаєш? — спитала, відсьорбуючи ковток і елегантно відставляючи мізинного пальця.— Тоді ти чудик... Нє, я тут сказилася б серед цих книжок і куряви!

— Але ж, Ларисо,— сказав я,— казитися — це те, що ти любиш!

— Хм! — Вона мовчки пила каву, так само елегантно відставляючи мізинця і вряди-годи позираючи на мене величезними очима. І раптом стала надзвичайно серйозна, навіть осмутніла. Я відчув, що цей мент наповнюється якоюсь небезпекою, бо вона мене відверто чарувала, навіть мовчки провокувала, але щось у мені не пустило на це піддатися — все-таки в глибині душі я був переконаний, що вона могла бути моєю знайомою, в крайньому разі товаришкою, але не моєю дівчиною. Ще менше вона могла бути дівчиною несподівано закоханому в неї Славкові — а може, їх звести, подумалося, щоб мій приятель швидше одужав від своєї хвороби? Але вона, Лариса, збіса хитра, вона могла нутром відчути його почуття і загадково мовчати, а тільки отак по-чортівському блимати чарівницькими очима — тоді мій добрий і наївний приятель зовсім пропав би. Ні, не буду я їх зводити, хай його пристрасть пожере відчуття власної неповноцінності.

— Ну, що ти мені розкажеш? — сказала Лариса, дивлячись отими відьомськими очима.

— Часом дивлюся на тебе й думаю: немає в тебе ніякої компашки, і голова в тебе, Ларисо, зовсім не капустяна — навіщо це тобі?

— То, може, не живу я і в тринадцятій квартирі? — спитала вона.

— Може, й не живеш,— сказав я.— Живеш у ластів’ячому гнізді, а вдаєш із себе зозулю.

— А зозулі тобі не подобаються?

— Ні,— сказав я, відчуваючи в душі тихий смуток.— Хіба те, що вони по-пророцькому відміряють час.

— Ох ти й нудик,— зітхнула Лариса і відставила філіжанку, бо каву вже допила.— Гаразд, спасибі, мені пора йти.

Зирнув на неї, намагаючись зустрітися очима, але вона на мене не дивилася. Поринула в себе і зовсім перестала зі мною контактувати. Очевидно, я сказав щось не так, а може, чимось її образив.

Провів її до хвіртки, і ми спробували знову наладнати жартівливу розмову. Але в нас це не вийшло. Загалом, від цієї зустрічі в мене залишився на душі приважечок, бо, здається, цієї дівчини я до кінця не розумів.