Війна з Росією

Говард водив поглядом по залу, чекаючи запитань.

— Що ви, пане Верховний головнокомандувачу, можете порадити нам? — запитав Костілек.

— Пане Генеральний секретарю, — продовжив говорити Говард, — у військовому плані НАТО майже нічого не може зробити для припинення агресії Росії щодо України. Альянсу зараз необхідно продемонструвати рішучість і готовність захищати самих себе. Перш за все, ми маємо не допустити розвитку кризи. Я вважаю, що НАТО має якнайшвидше мобілізувати всі свої резерви для протистояння агресії, спрямованої на будь-якого його члена. Фактично це означатиме вагоме скорочення терміну для повного розгортання об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності, а також сил надшвидкого реагування НАТО. Також було б доцільно розмістити наші війська у країнах Балтії, щоб попередити будь-який несподіваний наступ росіян. Але все це неможливо без надання країнами-членами НАТО потрібних військових сил і техніки.

Кинувши оком на всіх за столом, Мак-Кінлі побачив, як декілька послів згідливо кивнули: для Латвії, Литви, Естонії та Польщі це було важливо, оскільки наступними жертвами у списку Росії могли стати саме вони. Обличчя інших, зокрема представників Німеччини та Італії, були незворушними та байдужими. І це нічого доброго не віщувало. Потім він глянув на елегантну даму — леді Флору Монтроуз, посла Великої Британії у НАТО, ерудовану випускницю Оксфорду із бездоганним кольором обличчя. Її реакція була дуже важливою: якщо вона дотримуватиметься тактики вичікування в цій кризовій ситуації, його позиції послабляться навіть попри те, що він є офіцером НАТО, а не просто британським військовим. Тож Мак-Кінлі відчув певне полегшення, побачивши ледь помітне схвалення на обличчі своєї британської колеги, коли йшлося про підтримку Східної Європи. Отже, з Вайтхоллом[14] проблем не повинно бути. Принаймні зараз.

Говард подивився на Костілека:

— Пане Генеральний секретарю, я вважаю, що заступник Верховного головнокомандувача як людина, відповідальна за втілення стратегії НАТО, має повідомити Північноатлантичній раді, як далеко ми просунулися в питанні створення таких сил надшвидкого реагування.

— Дуже добре. Доповідайте, — звернувся Костілек до Мак-Кінлі.

Той обвів поглядом усіх послів. Напевно, цей момент стане дуже драматичним для НАТО, але він мусить залишатися спокійним, урівноваженим і зосередженим.

— Пані та панове, скажу коротко. По-перше, дозвольте мені наголосити, що НАТО вже має незначну присутність у Балтійському морі. Наша постійна протимінна група наразі тренується у цьому регіоні на кораблях із Німеччини, Польщі, Норвегії, Великобританії і Бельгії. Однак, незважаючи на демонстрацію присутності НАТО в країнах Балтії, це не може розглядатися як повноцінний стримувальний чинник, оскільки така присутність має дуже обмежений наступальний потенціал. Що ж до можливості залучення об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності, то реальність ось яка: попри всі старання, у цієї групи ще досить довгий шлях до справді підвищеної бойової готовності. Зараз це спеціальний підрозділ, до складу якого належать бійці з чотирнадцяти різних країн, що жодного разу як слід не проходили спільних тренувань. Може, я і скажу зараз дуже гірку правду, але мушу це зробити, щоб уникнути будь-яких непорозумінь. Цей підрозділ просто не готовий до реального бою. Більше того, як може йтися про виконання оперативною групою свого основного завдання екстрено реагувати, коли, правду кажучи, буде добре, якщо ми хоча б протягом двадцяти восьми днів зможемо забезпечити їхню готовність?

Мак-Кінлі озирнувся навкруги: нікого з послів виголошене не здивувало, і продовжив:

— Ще хочу зазначити, що в цій оперативній групі підрозділи різняться за рівнем підготовки. Серед солдатів усіх країн тільки бійці з Данії, Франції і Великої Британії готові до оперативного розгортання протягом трьох днів. Я звернувся до міністрів оборони інших країн, але ніхто не може дати гарантій, що їхні підрозділи в змозі відреагувати менш ніж за два тижні. Та й чи зможуть взагалі...

Після такої критики на обличчях кількох послів з’явилося помітне невдоволення.

— Дякую, пане заступнику Головнокомандувача, — втрутився Костілек, — що нагадали про групу мінних тральщиків НАТО. Але ваші коментарі щодо оперативної групи підвищеної бойової готовності викликають занепокоєння. А що там із силами швидкого реагування?

— Боюся, що з ними ситуація не краща, — відповів Мак-Кінлі. — Готовність надати 40-тисячне військо для сил швидкого реагування — насправді лише сильне бажання, яке існує тільки на папері. З повітряними і морськими силами ситуація краща, але ми маємо бути чесними з собою, говорячи про стан сухопутних військ. Навіть якщо ми встигнемо підготувати 5-тисячну об’єднану оперативну групу підвищеної бойової готовності, цього буде недостатньо, щоб зупинити росіян. Однак... — йому ледве вдалося стримати саркастичну посмішку, — у нас є штаб, який може командувати військовими силами... якби було ким командувати. Навіть це залежить від того, наскільки рамкова нація[15], відповідальна за основний військовий резерв людських ресурсів і техніки, буде готова скоротити термін повного розгортання збройних сил.