Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Бабуся першою вимовила слово, яке давно вже гнітило серця мешканців «Воронячої слобідки». Про кімнату загиблого льотчика заговорили всі: і колишній гірський князь, а тепер трудящий Сходу громадянин Гігієнішвілі, і Дуня, яка арендувала койку в кімнаті тітоньки Паші, і сама тітонька Паша — торговка і гірка п'яниця, і Олександр Дмитрович Суховейко, в минулому камергер двора його імператорської величності, якого в квартирі звали просто Митрич, і вся інша квартирна дрібнота на чолі з відповідальною квартиронаймачкою Люцією Францівною Пферд.
— Що ж, — сказав Митрич, поправляючи золоті окуляри, коли кухню заповнили пожильці, — раз товариш зник, треба ділити. Я, наприклад, давно маю право на додаткову площу.
— Це чому ж мужчині площу? — заперечила коїчниця Дуня. — Треба женщині. Та в мене, може, за все життя такого випадку не буде, щоб мужчина раптом пропадав!
І вона ще довго штовхалася поміж сусідів, доводячи своє право на площу і часто вимовляючи слово «мужчина».
В усякому разі, пожильці сходилися на тому, що кімнату треба негайно забирати.
Того ж дня світ сколихнула нова сенсація. Сміливий Севрюгов знайшовся: Нижній Новгород, Квебек і Рейк'явік почули позивні Севрюгова. Він сидів з пом'ятим шасі на вісімдесят четвертій
Паралелі. Ефір вирував від повідомлень: «Сміливий росіянин почуває себе чудово», «Севрюгов шле рапорт президії Тсоавіохіму!», «Чарль Лімдберг вважає Севрюгова кращим льотчиком світу», «Сім криголамів вийшли на допомогу Севрюгову і знайденої ним експедиції». У проміжках між цими повідомленнями газети друкували лише фотографії якихось криг і морських берегів. Без упину чути було слова: «Севрюгов, Нордкап, паралель, Севрюгов, Земля Франца-Иосйфа, Шпіцберген, Кінгсбей, піми, пальне, Севрюгов». На зміну смутку, який викликало це повідомлення у «Воронячій слобідці», швидко прийшла спокійна впевненість.
Криголам просувався дуже поволі, ледве розбиваючи крижані поля.
— Одібрати кімнату—і годі,—говорив Микита Пряхін, — йому там добре сидіти на льоду, а тут, наприклад, Дуня, має всі права. До того ж згідно закону, мешканець не має права бути відсутнім більше двох місяців.
— Як вам не соромно, громадянине Пряхін! — заперечувала Варвара, тоді ще Лоханкіна, розмахуючи «Известиями». Це ж герой. Адже він зараз на вісімдесят четвертій паралелі!
— А що це за така паралель, — сердито озвався Митрич. — А може, ніякої такої паралелі й зовсім нема. Цього ми не знаємо. В гімназіях не вчили.
Митрич сказав чистісіньку правду. В гімназії він не вчився. Він закінчив Пажеський корпус.
— Та ви зрозумійте, — гарячкувала Варвара, тикаючи під ніс камергерові газету. — Ось стаття. Бачите? «Серед торосів і айсбергів».
— Айсберги! — кепкував Митрич. — Це ми не можемо зрозуміти. Десять років немає життя. Все Айсберги, Вайсберги, Айзенберги, всякі там Рабіновичі. Правду каже Пряхіи. Одібрати — і годі. Та й ще ось і Люція Францівна стверджує, що за законом…
— А речі на сходи викинути, до бісової матері, — викрикнув басовито колишній князь, а нині трудящий Сходу, громадянин Гігієнішвілі.
Варвару швидко заклювали, і вона побігла скаржитись чоловікові.
— А може, так і треба, — відповів чоловік, піднімаючи фараонівську бороду, — може, вустами простого мужика Митрича говорить велика сірячна правда. Вдумайся тільки в роль російської інтелігенції, в її значення.
Того знаменного дня, коли криголами, нарешті, дійшли до намету Севрюгова, громадянин Гігієнішвілі зламав замок на севрюговських дверях і викинув у коридор усе майно героя, навіть і червоний пропелер, який висів на стіні. У кімнату вселилася Дуня, що негайно ж впустила до себе за платню шестеро коїчників. На завойованій площі цілу ніч справляли пир. Микита Пряхін грав на гармонії, і камергер Митрич танцював «російську» разом з п'яною тіткою Пашею.
Мав би Севрюгов славу хоч трохи меншу, ніж та всесвітня, яку він здобув своїми виключними польотами над Арктикою, не бачити йому ніколи своєї кімнати, засмоктала б його навальна сила сутяжництва і до самісінької смерті називав би він себе не «відважним Севрюговим», не «льодовим героєм», а «потерпілою стороною». Але цього разу «Воронячу слобідку» присадили як слід. Кімнату повернули Севрюгову (незабаром він переїхав у новий дім), а бравий Гігієнішвілі за самоправство відсидів у тюрмі чотири місяці і повернувся звідтіль злий як чорт.
Саме він зробив осиротілому Лоханкіну перше попередження гасити регулярно після себе світло в убиральні. Очі його в цю мить були диявольські, рішучі. Розгублений Лоханкін недооцінив важливості демаршу громадянина Гігієнішвілі і таким чином проґавив початок конфлікту, який став причиною страшної, нечуваної навіть в житловій практиці події.