Дванадцять стільців. Золоте теля

При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи.

— Варваро! — сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи.

— Варваро! — повторив він. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова?

— Так, — сказала дружина. — Я іду. Так треба.

— Але ж чому? Чому? — сказав Лоханікін з коров'ячою пристрастю.

Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка.

— Бо я його кохаю.

— А як же я?

— Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю.

— Але я! Я ж тебе люблю, Варваро!

— Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба.

— Ні! — вигукнув Лоханкін. — Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить!

— Може, — роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. — І взагалі кинь дурощі, Васисуалію.

— В такому разі, я продовжую голодовку! — викрикнув бідолашний чоловік. — Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму.

Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату.

— Ось так і лежатиму в підтяжках, — почулося з канапи, — доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим.

Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила:

— Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!

Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.

— Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія!

— Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина.

— Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!

П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.

— Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.

І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: «Рятуйте!» — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.

— Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати!

— Буду! — вперто заявив Лоханкін.

— Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності.