ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.
— Віддати кінці! — весело скомандував Федір.
По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:
— Єсть віддати кінці! — і, відіпхнувши човен, скочив у нього.
Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.
Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…
Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.
Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…
Туристи відпочивали після біганини по місту та перенесення важких речей. Вражені тишею і спокоєм, що раптово настали, вони мовчки стежили за мальовничими берегами. Гребці спрямували човен на саму середину досить швидкої течії. Проте капітан не дав команді довго байдикувати.
— Ну, досить відпочивати, друзі! — сказав він. — У нас ще багато справ сьогодні.
— Як, знову справи?
— Звичайно, і дуже важливі. Ми ще не скінчили підготовки. Адже нам доведеться не тільки грітись на сонечку, але й жити — готувати страву, спати, ховатися від негоди. До всього цього треба підготуватись. Не можна ж перед кожного їдою і кожною ночівлею розпаковувати тюки, діставати все потрібне, потім знову все це вкладати! Так не вистачить і двох місяців, щоб пройти весь маршрут.
— Що ж робити? Наказуйте, капітане!
— Альфред і Ганно, беріться за весла і гребіть як слід! Миколо, стеж за прибережною рослинністю і, як тільки побачиш зарості лозняка або сухе сіно де-небудь на лузі, сигналізуй. Наталю, дістаньте наш інструментальний ящик і розпакуйте його. Поки що все.
— Єсть, капітане!
Не минуло й години, як на лівому, низькому березі було помічено лозняк. Туристи пристали в мілкій затоці, поскидали з себе все зайве, вийшли на берег і взялися до роботи. Дівчата заходилися готувати сніданок. Усі вже добре зголодніли. Альфред відав паливом і вогнищем. Федір з Миколою обладнували човен.
— Хіба ми ночуватимемо не на березі в палатці? — поцікавився Микола, бачачи, як Федір щось розміряє в човні, відповідно до свого зросту.
— Ні, Колю, човен буде нашим плавучим будинком, добре захищеним від роси й дощу. Недоцільно кожного дня ставити палатку, влаштовувати постелі. Це забирало б у нас щоденно години дві дорогоцінного часу, і було б незручно. А в човні… От побачиш, як ми влаштуємось.
Човен був великий — вісім метрів завдовжки і близько двох завширшки в середній частині. Носове та кормове сидіння відкидались і відкривали сховище для речей. Майстер, в якого придбали човен, зробив його за вказівками Федора. Через отвір у середній балці можна було вставити щоглу в міцне гніздо на дні і при попутному вітрі йти з парусом.
Вздовж боргів Федір прибив кілька залізних скоб, заготовлених ще в Москві. Потім вставив у них довгі лозини, — над човном з борту на борт простяглися досить високі дуги, утворивши кістяк для покриття.
— Ну от. Тепер, лишається пристосувати покрівлю — і плавучий будинок буде готовий, — радів Федір, розгортаючи палатковий тюк.
Два великих полотнища, натягнуті на дуги і прикріплені кільцями до гвіздків, вбитих на краях бортів, наглухо закрили човен і зробили його схожим на дирижабль, що сів на воду. Микола опинився всередині.
— Чудово, Федю! — кричав він звідти. Тут просто кают-компанія!
— А як же виходити? — спитала Ганна з берега.
Микола просунув руку в щілину між двома полотнищами, зняв одне кільце з гвіздка і, відкинувши кінець парусини, вийшов просто у воду через трикутні «двері».
— Просимо оглянути квартиру, — сказав він, підтягаючи човен до берега.
Дівчата влізли всередину і висловили своє захоплення — там було просторо, затишно і ясно: тонка парусинова «покрівля» пропускала досить світла, на середніх балках можна було вільно сидіти не згинаючись.