ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
«Ервалла», огорнута щільним, мокрим туманом, повільно, обережно, наче кішка, підкрадалася до берегових вод Радянської держави.
У кают-компанії теж ішла гарячкова підготовка: Ганс одержував останні. інструкції, розвідувальні завдання, вивчав напам’ять адреси явок, імена розвідників, про існування яких в Естонії він досі і гадки не мав, строки зустрічей і зв’язку по радіо з центром. Усе це він повторював по кілька разів уголос, потім, щоб краще запам’ятати, записував на маленьких блокнотних аркушиках, які відразу ж у нього відбирав і спалював у попільничці інструктор, що сидів навпроти нього.
Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.
І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.
А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.
Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.
Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.
— Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, — сказав він.
— Лишилось небагато, — пробурмотів той. — Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?
— Лайне Тооп.
— Лай-не То-оп, — повторив Герхард, записуючи. — Вік її?.
— Сорок три роки.
— Живе вона де?
— На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.
— Там ви з нею і зустрілися?
— Так.
— Коли?
— П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.
— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.
І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.
«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».
У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.
Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.
— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.
— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..
Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.
— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.
Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.
Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.
Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.
Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.
Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».