Ностромо. Приморське сказання

— Паскудний Педріто, сер, утік з країни, — промовляв голос. І розповідь плинула далі: — Згодом капітан одного з наших суден розповідав мені, що упізнав Педріто Guerrillero в якомусь південному порту: той, у пурпурових капцях і в оксамитовій шапочці з золотою китичкою, тримав там публічний дім.

— Паскудний Педріто! Хто він такий, чорт забирай? — дивувався поважний перелітний птах, що ширяв на межі чування і сну, рішуче розплющивши очі та випускаючи з губ, з яких стирчала вісімнадцята чи двадцята за той незабутній день сигара, слабеньке, але миле колечко димку.

— Він явився мені в цій самій кімнаті, наче примара, сер, — капітан Мітчелл зі щирим теплом та відтінком мрійливих гордощів уже говорив про свого Ностромо. — Можете собі уявити, сер, яке враження це на мене справило. Авжеж, він повернувся морем разом з Барріосом. І перше, що він розповів мені, коли я став здатен його чути, — це те, що він підібрав був шлюпку з того самого баркаса, яка дрейфувала по затоці! Цей випадок його ніби аж підкосив. А випадок — досить-таки небуденний, якщо ви згадаєте, що від того моменту, коли затонуло срібло, минуло шістнадцять днів. Ураз я побачив, що Ностромо став іншою людиною. Він так уп’явся очима у стіну, сер, наче по ній бігав павук чи ще казна-що. Пропажа срібла не йшла йому з думки. Перше, що він мене спитав, — це чи донья Антонія вже чула про смерть Деку. Голос його тремтів. Я відповів йому, що донья Антонія, власне кажучи, ще не повернулася до міста. Бідолашна дівчина! І не встиг я поставити йому тисячу запитань, що готові були зірватися мені з язика, як він, несподівано кинувши «Вибачте, сеньйоре», узагалі вилетів із контори. Я не бачив його три дні. Знаєте, я був страшенно заклопотаний. Схоже, він вештався по місту й за містом, а на дві ночі заявився ночувати до повіток залізничників. Здавався байдужісіньким до всього довкола. На верфі я спитав його: «Коли ви збираєтеся знову стати до праці, Ностромо? Для карґадорів зараз багато роботи».