Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
А тепер, коли він уже мав як дістатись до Великої Ісабели, і навіть раніше, ніж думав, його хвилювання розвіялось — як тоді, коли душа покидає безживне тіло на землі, якої більше не знає. Ностромо наче й не знав цієї затоки. Довгий час навіть його повіки, які прикривали тьмяну порожнечу очей, ні разу не сіпнулись. Тоді поволі, так, що не ворухнулась ні рука, ні нога, не здригнувся жоден м’яз і не затремтіла жодна вія, його застиглі риси набули виразу, живого виразу, у порожній погляд закралася глибока думка — ніби душа-вигнанниця, спокійна, замислена душа, натрапивши на своєму шляху на оте бездиханне тіло, тайкома проникає в нього, аби ним заволодіти.
Капатас спохмурнів — і в безмежному спокої моря, островів і узбережжя, хмар на небі та світляних смуг на воді його насуплене чоло було таке саме промовисте, як і владний жест. Довго ще цей вираз не сходив з його лиця, потім Ностромо похитав головою і знову з головою поринув у спокій, який панував у природі. Зненацька він схопився за весла і, гребнувши один раз, розвернув шлюпку до Великої Ісабели. Але перш ніж почати веслувати, ще раз нахилився над брунатною плямою на краю борту.
— Знаю я, щó це, — пробурмотів він сам до себе, глибокодумно хитнувши головою. — Це кров.
Удари його весел були замашні, енергійні й упевнені. Час од часу він поглядав через плече на Велику Ісабелу, яка відкривала його тривожному погляду свій низький скелястий берег, мов непроникне обличчя. Нарешті ніс шлюпки зарився в пісок. Ностромо не витягнув, а просто-таки жбурнув човен на маленький пляж. І відразу ж, повернувшись спиною до вечірньої заграви, сягнистою ходою кинувся в ущелину і з кожним кроком здіймав фонтани води, бредучи струмком, ніби кóпав ногами його мілку, чисту, дзюркотливу душу. Він не хотів згаяти жодної хвилини, поки ще було світло.
Брили землі з травою і поламаними кущами дуже природно завалили западину під похилим деревом. Деку потурбувався про те, щоб заховати срібло згідно з вказівками капатаса, досить обдумано скориставшись заступом. Але схвальна півусмішка на обличчі Ностромо змінилася презирливим вигином губ, коли він побачив і сам заступ, кинутий на видному місці, ніби через цілковиту недбалість або ж раптову паніку, що звóдило нанівець усі зусилля. А! Усі вони однакові у своїй глупоті, оці hombres finos, які вигадали закони та уряди й нав’язали народові безплідну працю.
Капатас підібрав заступ, і, щойно відчув у долоні його руків’я, як у ньому раптом прокинулось бажання поглянути на футляри з буйволячої шкіри, повні срібла. Кількома ударами заступа він надсік краї і ріжки деяких футлярів, тоді зчистив землю і виявив, що один із них розтято ножем.
На це відкриття Ностромо здушено вигукнув і опустився навколішки, з якимось ірраціональним побоюванням озирнувшись через одне плече, а потім через друге. Цупка шкіра зімкнулась у місці розрізу, і капатас завагався, перш ніж просунути руку крізь довгу шпару і намацати зливки. Ось вони. Один, два, три. Так, чотирьох бракує. Хтось їх витягнув. Чотири зливки. Але хто? Деку? Більше нíкому. Але навіщо? З якою метою? Заради якої проклятої примхи? Хай пояснить. Чотири зливки вивезено на човні, і — кров!
Сонце на лоні розлогої затоки, ясне, не захмарене, незмінне, поринало у воду — поважна і безтривожна містерія самопожертви звершувалась далеко від смертних очей, у безмежно величній тиші та мирі. На чотири зливки менше!.. І кров!
Капатас поволі підвівся.
— Він міг просто порізати собі руку, — пробурмотів він. — Але тоді…
Він сів на м’яку землю, безвольно, ніби прикутий до скарбу, з безнадійною покорою охопивши руками підібгані ноги, мов раб, залишений на варті. Лише раз разом він різко підняв голову: до вух йому долинуло шалене торохкотіння мушкетного вогню, наче сухим горохом хто сипнув на барабан. Прислухавшись, Ностромо за якийсь час сказав півголосом:
— Він уже ніколи не повернеться і не пояснить.
І знову понурив голову.
— Неможливо! — пригнічено пробурмотів він.
Звуки стрілянини стихли. Над узбережжям спалахнула червона заграва великої пожежі в Сулако, заряхтіла на хмарах при вході до затоки, кинула зловісний червонястий відблиск на силуети Трьох Ісабел. Капатас цього не побачив, хоча й підняв голову.