Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були «самодіяльністю» місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою.
Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове.
* * *У найзагальнішому сенсі можна твердити, що відповідальність за ліквідацію «класового ворога» та придушення «буржуазного націоналізму» закорінена передусім у марксистських концепціях — точніше у тій формі, що їм надавала більшовицька партія і Сталін особисто.
Мотиви, якими керувалися практичні виконавці партійних рішень, були різними. Прийняття ними ідеї «класового ворога», звичайно, звільняло їх від будь-яких людських почуттів. Якщо когось і мучили докори сумління, то фанатична відданість «партійній лінії» часто переважала. До того ж недостатньо ретельні виконавці наказів у будь-який момент могли стати жертвами чергової чистки (до речі зазначимо, що покірне виконання наказів не служило виправданням на Нюрнберзькому процесі). В деякому разі навіть ті, що подібно до Косіора чи Чубаря висловлювали впевненість, що політика Москви викличе катастрофу, все ж активно втілювали її.
Що ж до особистої вини Сталіна (Молотова, Кагановича, Постишева та інших), то, як і у випадку відповідальності Гітлера за єврейську катастрофу, ми не можемо засвідчити її документально. Якщо ж припустити, що Сталін наказував проводити надмірні реквізиції, не знаючи про дійсний стан речей, то це буде суперечити тим досить переконливим міркуванням, до яких ми вдавалися вище. Хоча б те, що іноземним журналістам заборонили відвідувати райони голоду, свідчить про мовчазне визнання владою того, що відбувалося.
Ми можемо підсумувати справу так:
1. Причиною виникнення голоду було встановлення надзвичайно високих реквізиційних норм Сталіним та його поплічниками.
2. Партійне керівництво в Україні від самого початку давало зрозуміти Кремлеві, що ці норми були над міру високі.
3. Виконання норм проводилося в життя, аж поки не почався голод.
4. Українські провідники повідомляли про це Сталіна та його оточення і не були у цьому одинокими.
5. Реквізиції разом із тим тривали.
Це основні моменти, які можна підсилити додатковими:
6. Хлібні пайки, хоч і низькі, існували в містах, але нічого подібного не було зроблено для сіл.
7. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати селянам на їхні потреби.
8. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому.
9. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони.
10. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни. Одначе будь-яка згадка про голод жорстоко переслідувалася всередині країни; за кордоном радянські дипломати дістали інструкції заперечувати існування голоду. Протягом довгих років це явище не визнавалося офіційними істориками, хіба що у деяких белетристичних творах робилися натяки на нього.
Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його масштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія проти місцевого націоналізму. Отож завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до «буржуазно-гуманістичних» почуттів.