Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Галицька політика Казимира
Згідно з вишеградським договором поміж Карлом і Казимиром (1339 р.) відновленим відтак з Людвиком (1350 р.) здобута польським королем Казимиром Галичина, належала, формально, до Угорщини, а на випадок смерти Казимира без полишення мужеського потомка, мала, разом з цілою Польщею, перейти під безпосередну владу угорського короля. А колиб Казимир навіть залишив по собі сина, угорський король мав право викупити Галичину від Польщі за ціну 100 тисяч фльоренів…
Не зважаючи на таку умову, Казимир трактував Галичину, як постійний і невідлучний здобуток Польщі й пристосовував до цього свою внутрішню політику. Позискавши невтральність татар, що були одинокою підпорою неприхильного йому галицького боярства, він старався підтяти сили непримирної опозиції конфіскатами маєтків, наділюючи рівночасно добрами й привілеями бояр, що не приймали участи в боротьбі проти нього. Потураючи культурно-правним окремішностям української церкви й громадського устрою Галичини, він старався зміцнити сили західнього, напливового елєменту. Підпомагав німецьке купецтво по містах і роздаровував галицькі маєтности чужинцям ріжного походження, але узалежненим своїми інтересами з тривкістю політичної приналежности Галичини до польської держави. Німецьке міщанство й польська, або чужоземна, але спольщена шляхта, були авангардою Казимира в його змаганнях до закріплення Галичини за Польщею. Вони теж дозволяли йому трактувати, забезпечені договорами, претенсії Угорщини до Галичини, як чисту формальність, мовляв: «я здобув Русь своїми власними людьми й дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям», або «нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і інших ворогів».
Невідомо, як саме уявляв собі Казимир майбутнє Галичини по своїй смерти, але до цього моменту господарив у ній так, як у безспірно польській провінції.
Тимчасом смерть Казимира (1370 р.) створила угорському королеві Людвикові шлях до польської корони. А що він, як і Казимир не залишав по собі мужеського потомка, то змагаючи до забезпечення польської корони одній з своїх дочок, він силується рівночасно вирішити питання державної приналежности Галичини в користь Угорщини.
Володислав Опільський
Рахуючись з настроями польських вельмож, Людвик не відважився зразу скористати з прислугуючого йому права й прилучити Галичину до Угорщини. Для того він вибрав посередній шлях створення з Галичини напів-суверенного, васального князівства. Шукаючи за кандидатом на галицький престіл, зупинився на Володиславі Опільському, нащадку польських Пястовичів й свойому крівняку, по матері. Як незаможний «князь без землі» почав Володислав свою карієру на дворі цісаря Карла IV. Від нього перейшов на двір Людвика угорського, що в 1366 р. іменував його своїм палятином, тобто першим урядником держави. В характері палятина вислав Людвик Володислава до Польщі для підготування грунту й настроїв перед його коронацією польською короною. Справившись з свого доручення як слід, дістав Володислав великі маєтности в Польщі, а в перших днях жовтня 1372 р. зложив уряд угорського палятина, в заміну за титул і становище управителя «Руського Королівства».
В грамоті, що її Людвик видав з цього приводу, віддано Володиславові Руське Королівство «на вічні часи», а в грамотах самого Володислава зветься він «з божої ласки князем опільським і велюнським та земель Руси паном і власником». В одній з пізніших грамот зветься він навіть «самодержцем Руси», тобто вживає титулу, що його приклав, свого часу, літописець до одного тільки Романа Мстиславича Великого. Всі його грамоти печатаються т. зв. маєстатичними печатями, з постатю Володислава на престолі, з мечем і двома гербами по боках - пястівським вірлом і галицьким львом. Опільський чеканить для Галичини власну монету, з іменем своїм і короля Людвика, але частіше тільки своїм. Колиж нарешті в 1378 р. Володислав уступає з галицького престолу, то видає «панам, дідичам, воєводам, війтам і галицькому народові» грамоту, що в ній звільнює їх від присяги, послушенства, вірности і всіх інших обовязків, належних йому, як «дідичному володареві».
З усіх тих титулів і поведення Володислава ясно видно, що він не був звичайним управителем чи підручником Людвика, але справді суверенним володарем Галицької Волости, хоча й під зверхністю угорського короля. Відокремлюючи Галичину в осібне Руське Королівство, незалежне від Польщі, а тільки посередно звязане з Угорщиною, король Людвик хотів затерти сліди зусиль свого приятеля й союзника Казимира, в напрямі нерозлучного зєднання Галичини з Польщею. Це йому остаточно вдалося й коли він усвідомив собі, що шість літ існування суверенного Руського Королівства вистарчає для його «відпольщення», звільнив Володислава Опільського з обовязків галицького володаря й приєднав Галичину безпосередно до Угорщини (1378 р.).