![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Сам? — спитав я стиха і погладив його звислу руку.
— Авжеж, — прошепотів хлопець, — боротися не було сенсу… Там була охорона… А впиратись і верещати від страху… теж не було сенсу. Та й соромно. Вони мене прив’язали… Підійшло ще двоє служок, і вони взялися за коловороти… Вчотирьох… Я маму згадав… Брата… Вогнедана… Вас… За мить усе життя майнуло перед очима… І тут я і зробив помилку, зверхнику… Я почав читати відхідну молитву. Вголос…
— «Славлю Бога Грому й Блискавиці»? — спитав я. Ця відхідна читалася тоді, коли поруч не було нікого, хто міг би проводити воїна Ельберу в останній шлях.
Богодар кивнув.
- І в цей самий час, — зашепотів він знову, — зайшов хтось ще… Я молитву дочитав, дивлюся в стелю і чекаю… Довго чекав…
— Пси, — пробурмотів я, — ну, а потім?
— Зайшов тоді такий дідусь у білому, — вимовив Богодар, — він напевне зверхник… Я його побачив пізніше, коли мене відв’язали, і я сів… І той дідусь і питає ельберійською… З вимовою, щоправда, у нього поганенько… «Ви язичник?»… А я ж лежу, чекаю…В голові лише одне крутиться: «Бог мій воїнам — право і суд… І милостив є до хоробрих» «Так, — говорю, — а тепер починайте, і хай вас скарають Боги Ельберу…» Я не мусив такого казати, але я був трохи знервованим, знаєте… Минуло ще… не знаю, скільки часу… Коли мене одв’язали і відвели сюди.
Я прокрутив у голові те, що сталося… Власне, гроші потрібні усім, а язичникам тим більше… Нема нічого дивного, що один з них працює у гільдії найманців…
— Нічого страшного, — одмовив врешті, - щоправда отой дідусь, пан Дастені, не дуже полюбляє язичників. Але щодо нас — нема ніяких змін. Все так, як і раніше.
— Зверхнику, — якось жалібно мовив Богодар, — можна взяти вас за руку?
— Я можу навіть тебе обійняти, — мовив я заспокійливо, — і хай буде соромно тому, хто подумає щось погане. До речі, досить уже звати мене зверхником. Моє ім’я означає — Білий Ворон. Тож і зви мене Вороном…. Гаразд?
Богодар і досі не знав мого ельберійського імені. Я не хотів, аби у випадку, схожому на цей, прізвище Ольга Лелега було вписане у протоколи допитів.
— Гаразд, — протягнув юнак. Він уже потроху оклигував від смертної напруги, — тоді і ви звіть мене Дарином…
Дитяче ім’я, для найближчих… Цікаво, а Вогнедана як вони звали… Певне, Вогником…
— Добре, друже Дарин, — мовив я усміхнувшись. — а тепер спробуй виспатись. Воно допоможе…
— Добре, друже Ворон, — сказав хлопець вже бадьоріше.
Виспатися таки справді було потрібно. Підняли нас раненько… Принаймні — я мав таке відчуття. І повели на молитву. Їсти знову не дали… Я спробував пригадати, коли у кіленарів пости, заплутався і махнув рукою.
Опісля молитви нас таки погодували… Не знаю, навіть, що то було… Якась розмазня з варених овочів… Їсти довелося з однієї миски і руками… Запили ми все те водою з глека, і нас знову повели — цього разу на роботу.
Тут я трохи прибадьорився, бо вийшли ми до в’язничного дворика… Небо і сонце… Якби мені зараз запропонували змінити віру, я став би язичником… І простягнув би руки до сонечка… І дякував би йому просто за те, що воно існує… Та довго милуватися нам не дали. Показали в одному кутку дворика купу кам’яних жорен і звеліли перетягти все це у протилежний куток.
Коли ми вже добряче вхекались, нас знову повели на молитву… Тоді — знову у дворик… ті самі жорна ми мусили переносити вже назад… Обіду, я так зрозумів, у цьому закладі не подавали. Опісля роботи двоє служок у чорному ще з годину навчали нас основам кілені — мейдизму. Тоді відвели до камери, пробачте — келії, і нарешті нагодували рідкою кашею, яку нам з Дарином довелося пити нахильці. Служка в чорному забрав свічку, і ми полягали на оті свої дошки. А зранку все почалося спочатку…
Якщо я не збожеволів від такого релігійного виховання, то тільки завдяки Даринові… Скільки разів мені кортіло придушити хоч котрогось недолюдка у плащі… Дарин стримував мене. Я теж розумів, що це якась проба… Чи-то на витривалість, чи-то на лояльність… Але мої астеонські пращури-пірати так і під’южували мене зімкнути руки на горлі якогось милосердного брата. Кожного разу, коли на мене таке накочувало, Дарин опинявся поруч. Він наче відчував, коли я доходив до краю. А вечорами він оповідав…
Спершу я просто засинав під його співучу говірку. Потім став слухати… Уривки з прочитаних книг… Описи якихось гарних місць… Словесні портрети красунь прадавнього Ельберу з заборонених Імперією сувоїв… «Останнє зайве» — скажете ви? Та ні, від голоду і дурної праці ми так охляли, що могли собі дозволити вільно згадувати про гарних панночок без зайвої напруги для організму.