Життєпис Білого Ворона [uk]

Тепер коло нас взялися поратися служки в чорних плащах… Ці плащі, як і у «сірих», мали каптури, що майже повністю закривали обличчя. Враження таке, ніби тебе оточили не люди, а духи. Нас розв’язали і наказали роздягтися… Я знизав плечима і скорився. Скинув одіж сам, тоді допоміг Богодару. Хлопця шпортонули у плече, напевне стилетом. Кров все ще йшла.

— Святі люди, — сказав я потульно, — затягніть людині чимось рану, він кров’ю сходить…

— Заснув би тихо, — прошепотів Богодар, — та й по всьому… Для чого… Для чого ви здалися, зверхнику?

— Мовчи, друже, — відповів я, — не нагадуй дурневі про дурість його.

Рану Богодару перев’язали. Опісля нам видали одіж — два рядняних мішки з прорізями для голови та рук. У цих лахах ми одразу стали схожими на грішників, що прагнуть покаяння. А тоді — відвели з одного льоху в інший. Якимись такими коридорами, що я, як не старався, але їх не запам’ятав. У нашій новій домівці ми віднайшли два дерев’яних тапчани, глек для води і глиняну миску. Укривал, очевидячки, в’язням не належало. Рівно, як кухлів та виделок а чи ложок. Помешкання ледве освітлювала самотня свічка.

— Ох і діра, — мовив я, коли за нами зачинилися двері, - але тримайся, Богодаре… Зрештою, ми не працюємо проти Ішторну, а отже маємо можливість виплутатись.

- Історія? — прошепотів Ставський.

— Та, що й на початку… Працюємо на приватну особу. Лягай, і спробуй відпочити. Ти блідий, як нервова панянка. Ще зомлієш.

Богодар покірно влігся на свій тапчан і заплющив очі. Я теж простягся на голих дошках, ще раз послав до біса власну совість і заснув.

Розбудили нас, досить нечемно розштовхавши. Свічка давно догоріла, а в цюпі на нас очікували служки в чорному. Нас вивели до коридору і повели в ріжні боки. Богодар тільки встиг кинути на мене останній погляд. Чи-то прощальний, чи-то докірливий.

Зайшовши до чергового льоху, я трохи здивувався, побачивши перед собою досить пристойне помешкання, скупо вмебльоване в столик червоного дерева та кілька стільців. Кілька хвилин я простояв, роздивляючись довкола, а тоді з-за завіси навпроти з’явилася людина в білому.

Чоловік поволі зняв каптура. У нього було лагідне старече обличчя, чимось мені знайоме.

— Пане Дастені? — раптом вихопилося у мене. Я-бо пізнав достойника.

— Доброго дня пане Керін, — відказав белатець, — я теж радий вас бачити. Сідайте.

— Свого часу ви мали через мене забагато клопоту, — мовив я, сівши на стілець, — до речі, я нещодавно бачив Роллу. Він все ще в Моані.

— Я знаю, — зітхнув Дастені, - небіж приречений жити на чужині. А що робите у Ішторні ви, пане Ешіоре?

— Власне, — відповів я, — роблю єдине, на що здатен. Я є найманцем.