![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
«Ого, — подумав я, — невже в Імперії все аж так зле…» Подібний напад міг статися за однієї умови — у центральної влади, що в Моані, вже руки не доходили підтримувати лад у провінціях.
- І хто переміг, — поцікавився я, — може нам перебили роботу?
— Переміг князь Вогнедан, — прошипів «сірий плащ», — наша людина говорить, що цей демон знову метав вогонь…
Отже Вогнедан знову блиснув… Від тривоги за долю свого міста? А напевне… Останній викид полум’я стався на облозі Сіллону. Це з тих, про які я знаю. А може було і щось іще… Звідки б, наприклад, святенники дізналися про його здібності… Та й юнак мужніє… Вербена колись говорила, що повністю Дивний Дар проріжеться, коли Вогнеданові сягне за тридцять… Проріжеться… Наче зуб у дракона… Я не бачив, як вогняний ельф спалював все довкола, але видовисько, напевне, було ще те… А втім з мене було досить і того, коли юний Вогнедан трохи не підпалив на мені одежу… Страшнувато… Не самого вогню — від гармати, можливо й більше шкоди — а оцієї нелюдської потуги.
— Вас супроводять до Чорногори, — мовив далі «сірий», — а коли приберете жінку — то й до Боговлади.
Цього лишень не вистачало… Притягти до Лелечого Гнізда гурт ченців-воїнів…
— Для чого тоді нас посилати? — не втримався я, — зробили б усе самі і не витрачали зайвих грошей.
— Наша Церква, — поважно мовив «сірий» — ніколи не проливає крові.
І сміх і гріх… Гаразд… Я ще не вигадав, що робити, але тут у Дарина виник план.
— Друже Ворон, — озвався він, коли наш маленький кінний загін рушив у бік далеких гір, — ми напевне підемо стежками контрабандистів… А майже на кожній такій стежці є… Ну, криївки… Для «тіней», котрі теж крадькома переходять кордон. І стережуть ті криївки Стражі Гір.
— Непогано, — мовив я, — але на них ще треба натрапити, на отих Стражів.
— Натрапимо, — усміхнувся Дарин, — я їх покличу…
— Оце тобі голос, — вирвалося у мене, — то ти вмієш?
— Так…
— А як ти дізнався про ті гірські схрони?
— Ми знайшли один, коли подалися з Вогнеданом у гори, навідати Верена, — відповів Дарин, — чорний пард тепер має подругу… До того він весь час біля Вогника був, але закохався, і… Її звати Горяною… Вона біла…його панна. Якось язик не повертається називати її самкою.
Супроводу у нас було — шість чоловік… Всі шестеро — воїни Ордену. Ці хлопці у сірому могли б ставити чоло і «тіні». Якби «тінь» вийшла з ними на двобій… Ми про такі дурості навіть і не мріяли. Імен у вояків не було. Коли ішторнієць вступав до Ордену — він повністю втрачав особистість. До власного імені включно. Один до одного вони зверталися: «брате», а до начільника — «старший брате». Як їх розріжняли командири — не знаю і досі. Дарин припускав, що їх нумерують…
Перевал ми проминули без пригод. Наші супроводжуючі давно змінили уставні плащі на простенькі вовняні куртки контрабандистів. Дарин вже добу був у напрузі, уважно до чогось прислухаючись. І ось він обернувся до мене і блиснув переможно очима. Почув…
Потім став дещо відчувати і я… Хоча я і був «моанською деревиною», але життя межи дивними розвинуло мої чуття. Схоже це було на те, як я складав Ольгу звіти… Наче хтось доторкався до мого розуму, обережно, аби не наполохати. Стражі Гір мали бути десь близько, бо почали тривожитися коні… Я міцно тримав вузду і напружено оглядав довкілля.
І все одно не встиг нічого розгледіти… Ми якраз спускалися стежиною поміж скель, коли вони кинулись… Двоє… Не Верен з Горяною… Обидва білі… Білі блискавки… Одночасно ми з Дарином вихопили свої метальні ножі… Авжеж, зброєю нас наділили, будьте певні…
Ох, і дав я вихід своїй люті… Адже просиділи ми з Дарином у темниці Ордену близько року… Весь цей час нас перевіряли, чи зладнаємо ми зі справою, яку нам хотіли доручити… Досить жорстко перевіряли, що є, то є… Та навіть не це викликало у мене таку шалену лють, а — не повірите — розгрішення, підписане Командором. Дозвіл на потрійне вбивство, перепустка до мейдистського раю…
Ішторнійці розгубились… Можливо вони щось і чули про диявольських звірів, але — одна річ чути, а інша — коли на тебе стрибає велетенський кіт з не по-звірячому розумними очима. Напевне, вони зрозуміли, що їх провели. А може й не встигли зрозуміти… Скінчено було все трохи не за кілька хвилин… Допомогло хвилинне заціпеніння, яке напало на ішторнійців, коли парди прикінчили їхніх соратників. Ну, а тут втрутились ми…