Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Незнання обстановки радить собі як може.
— Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша.
Образ кінчиться колядкою.
Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.
Пауза.
— Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити.
Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.
— Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.
Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина.
— Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.
— Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає.
— Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.
— Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.
Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:
— До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.
Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.
— Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: "цить!" Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.
— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.
Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.
— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!
З тим і відходить. Ірод думає. "Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!"
За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: "О Іроде преокаянний!"
— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі...
— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.
Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами.
— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:
Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити.
Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.
— Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду?
Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.
От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу!
Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.
Хор за вертепом співає:
Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний!
Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:
От тепер і нам пристало,
Як Ірода вже не стало,
Потанцюймо ж, молодичко,
Чорні брови, біле личко.
На те вона:
Гляди тільки, сучий діду,
Щоб не ввели танці в лихо,
Забрались би у тісний кут
Да хліб собі їли б тихо.
Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:
Ой під вишнею, під черешнею,
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.
Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!
— Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.
— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.
— Скажи це, Андрію, авторам "Свободи вожделінной натурі людской" і "Мудрості предвічной".
— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.