Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла.
— Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу Івана Степановича?
— Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його.
— Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом'яне мене.
— А народ?
— Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому.
— А я ж для вас ніщо?
Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі.
— Для мене ти, Мотре, все. Ціла моя надія, сонце моє, — і бере її за руку.
Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з'єднати свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому.
— Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що окривається в українській вдачі.
— Люблю.у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!..
І двом душам сон один приснився.
— На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Обжемчужу тебе, осяю...
— Славою своєю, Іване.
— Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини свому гетьманові старому, не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: "Ось яке добро послав йому Господь на старі літа". І прийде день такий, коли я, дивлячись на твою пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: "Нині отпущаєши, владико, раба твоєго со миром".
Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопала в них.
— Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ґанком чекають. Прощай!
Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге — нащо дразнити людей.
— Я про людей не дбаю, коли ти мій!
— І мені вони, як п'яте колесо в возі, коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не ради себе, а ради булави тієї, на яку всякий як не заздрим, г так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові — ні. Прощай тоді, до Різдвяного ранку.
ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ?
Поїхав...
Тітка Лідія теж і Войнаровський. Навіть з прислуги мало хто лишився; двір опустів.
Мотря осталася з думками. Відганяла їх від себе, так вони йти не хотіли. Настирливі думки. Особливо одна: "Як воно скінчиться?" Тая все над Мотрею літала, як серед літньої ночі надокучлива комаха. Відженеш її від правого вуха, а за хвилину вона тобі до лівого бринить: чи спиш?
Мотря розглядала образи по стінах, портрети невидимих їй людей. Вони теж ніби прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна роман тримає. Мабуть, питалася: любить, не любить? і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди: рвати чи перестати?
Так її намалював маляр.
Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: любить чи не любить?
І як воно скінчиться?..
Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина, що не має великих бажань? Зі слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були, мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючись, як тої химерної слави добути, а нині, бач, тільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять. Навіть Мотря не знає, хто вони такі.