Мотря

— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.

Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:

— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда... Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. "Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок". І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: "От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би..." Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.

— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.

— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти... Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть.

Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:

— Починаймо!

— Котру?

— "Накривайте столи".

— Ні, "Нова радість стала".

— Перше -"Бог предвічний".

— Нехай буде "Бог предвічний". Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд.

— Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.

Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив.