Ім'я рози

Він дивився на присутніх зі змовницьким виглядом, сміючись. Але то вже був сміх безумного, хоча, як пізніше звернув мою увагу Вільям, цей безумний мав достатньо глузду, щоб затягнути разом із собою у безодню Сальватора, помстившись за його донос.

«А як ти повелівав дияволом?» — напирав Бернард, який приймав це марення як законне зізнання.

«Ти теж це знаєш, бо не можна стільки років мати справу з одержимими дияволом і не набратись їхніх звичок! Ти теж це знаєш, кате апостолів! Береш чорного кота (хіба не так?), який не має жодної білої волосини (ти добре це знаєш), зв'язуєш йому всі чотири лапи, тоді несеш опівночі на перехрестя доріг і волаєш голосно: о великий Люцифере, повелителю пекла, беру тебе і впускаю в тіло мого ворога, як тепер тримаю у полоні цього кота, і якщо доведеш мого ворога до смерті, наступного дня опівночі, на сім самім місці офірую тобі в жертву сього кота, і ти вчиниш те, що я велю тобі силою магії, яку зараз я творю згідно з таємною книгою святого Кипріяна, во ім'я всіх отаманів найбільших пекельних легіонів, Адрамельха, Аластора й Азазеля, до яких я молюся тепер з усією їхньою братією… — Губи йому тремтіли, очі вилазили з орбіт, він почав молитися — тобто здавалось, ніби він молиться, але звертав він свої благання усім зверхникам пекельних легіонів… «Абіґоре, ресса pro nobis… Амоне, miserere nobis… Самаелю, libera nos a bono… Веліяле eleyson… Фокалоре, in corraptionem meam intende… Габориме, damnamus dominum… Зебосе, anum meum aperies… Лeoнарде, asperge me spermate tuo et inquinabor[277]…»