Ім'я рози

«Мені огидно вдаватися до методів, які церква завжди засуджувала, коли їх вживала світська влада. Але є закон, який панує наді мною і приневолює й мої особисті почуття. Спитайте в настоятеля, в якому приміщенні можна розкласти знаряддя для тортур. Але не починайте відразу. Нехай три дні сидить в холодній, закований в кайдани по руках і ногах. Потім покажете йому знаряддя. Лише знаряддя. А на четвертий день розпочнете. Справедливості не властивий поспіх, на відміну від того, що вважали лжеапостоли, а Божа справедливість має століття у своєму розпорядженні. Працюватимете помалу, поступово. А насамперед пам'ятайте те, що вам не раз говорилось: слід уникати каліцтва і небезпеки смерті. Одним із благ, які ця процедура дає нечестивцю, є власне те, що він смакує й виглядає свою смерть, яка приходить лише тоді, коли зізнання буде повне, добровільне і цілковито очистить його».

Лучники схилилися, щоб підняти келаря, але той вперся ногами об землю і не давався їм в руки, показуючи, що хоче щось сказати. Діставши дозвіл, він заговорив, але слова насилу виходили йому з уст, а мова його була наче белькіт п'яного, і було в ній щось непристойне. Але, розговорившись, він знову сповнився тією дикою енергією, яка надихала його попереднє зізнання.

«Ні, мосьпане. Не треба тортур. Я чоловік слабодухий. Я зрадив тоді, впродовж одинадцяти років зрікався в цім монастирі своєї колишньої віри, збираючи десятину з виноробів та селян, пильнуючи за стайнями та свинарниками, щоб вони гараздували, збагачуючи абата, я охоче причинявся до управління сею робітнею Антихриста. І мені було добре, я забув свою бунтівничу пору, я виніжувався у розкошах черева і не тільки. Я чоловік слабодухий. Нині я продав своїх колишніх побратимів з Болоньї, тоді я продав Дольчина. Слабодухо перевдягнувшись за одного з єпископських людей, я був присутній при спійманні Дольчина та Маргарити, коли на Великодню суботу їх привели у замок Буджелло. Три місяці вештався я по околицях Верчеллі, поки не прийшов лист від Папи Климента з присудом. Я бачив, як Марґариту порубали на шматки на очах у Дольчина, вона кричала, коли різали її бідолашне тіло, якого й я торкався однієї ночі… А коли її розтерзаний труп вже палав на огниську, вони взялися за Дольчина, розжареними кліщами вирвали йому ніс і сім'яники, і неправда те, що говорять, буцім він навіть не застогнав. Дольчино був високий і міцний, мав розкішну бороду, руде волосся спадало йому кучерями на плечі, він був прекрасний і могутній, коли провадив нас у своєму капелюсі з широкими крисами та пером, зі шпагою на поясі габіту; Дольчино наганяв острах на чоловіків і примушував кричати від насолоди жінок… Але коли його катували, він теж кричав од болю, як жінка, як теля, кров текла йому зі всіх ран, поки його водили з кута в кут, ще і ще завдаючи йому невеликих ран, щоб показати, як довго може жити посланець диявола, а він хотів умерти, просив, щоб його прикінчили, але помер надто пізно, коли його вже привели на огнище, і був він схожий на купу кривавого м'яса. Я йшов за ним і тішився, що мене оминуло це випробування, я пишався своєю хитрістю, а той паразит Сальватор був зі мною і казав мені: як добре ми вчинили, брате Ремиґію, що повелися як люди обережні, нема-бо нічого паскуднішого від тортур! Того дня я б відрікся від тисячі релігій. І вже цілі роки, багато років я повторюю собі, що я боягуз, і я був щасливий, що повів себе як боягуз, а все ж завжди сподівався, що зможу довести сам собі, що я не такий вже слабодухий. І нині ти мені дав цю силу, мосьпане Бернарде, ти став для мене тим, чим поганські цісарі були для найслабодухіших мучеників. Ти дав мені відвагу визнати те, у що я вірив душею, хоч тіло сього цуралося. Але не давай мені забагато цієї відваги, не більше, ніж може витримати смертна ся моя оболона. Не треба тортур. Я скажу все, що ти забажаєш, краще відразу на вогнище, там помираєш від задухи, ще поки починаєш горіти. Не треба катувати мене, як Дольчина. Тобі потрібен труп, і ти хочеш, щоб я взяв на себе провину за інші трупи. Трупом я стану невдовзі, в будь-якому разі. А отже, матимеш, що бажаєш. Я вбив Адельма Отрантського з ненависті до його молодості та майстерності у вигадуванні потвор, подібних до мене, старого, огрядного, низенького й неотесаного. Я вбив Венанція з Сальвамека, бо був він занадто вчений і читав книги, яких я не міг прочитати. Я вбив Беренґарія з Арунделя з ненависті до його бібліотеки, адже моїм богослов'ям було хіба що лупцювання надто вгодованих парохів. Я вбив Северина з Сант'Еммерано… чому ж? тому що він збирав трави, а ми на Бунтівничій горі їли ці трави, не питаючи себе про їхні достоїнства. Насправді я б міг убити ще й інших, разом з нашим настоятелем: чи він по боці Папи, чи імперії, однаково він завжди належав до моїх ворогів, я завжди його ненавидів, навіть коли він годував мене, бо я годував його. Тобі сього досить? Е-е, ні, ти ще хочеш знати, як я вбив усіх цих людей… А убив я їх… заждіть-но… Убив, викликаючи пекельні сили, з допомогою тисячі легіонів, покірних моїм наказам завдяки мистецтву, якого навчив мене Сальватор. Щоб убити когось, нема потреби завдавати йому удару, це за вас може зробити диявол, якщо ви вмієте ним повелівати».