Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
1) Див. Іпат. c. 35, 36, 230, 351 (лучшии мужи); 81 (нарочитая чадь); 54, 73, 85, 87, 88 і Лавр. c. 122 вар. (старцы), Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 86 (болшии и нарочитии мужи).
2) Назва боярства для аристократії земської, не дружинної, особливо виразно виступає в 43 § Kap.: „Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы” — річ очевидна, що тут під боярами розуміють ся взагалї всї маючі люде, що мали невільників.
3) Іпат. c. 90: „се же увидЂвше людьє и снидоша ся бещисла и плакаша по немь: бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя” ; тут „людьє” очевидно означають громаду (бо дружини й не було тодї в містї), й вона подїляєть ся на дві катеґорії: бояр — себто богатих, і людей убогих. Не-дружинну аристократію означають очевидно й „вишегородьскыя боярци” — Іпат. c. 92.
4) Так було в Новгородї; з Суздальщини ми маємо також таку згадку ще з XII в.
5) Бояре і убозии — вище нотка 2, бояре і простии людьє — Іпат. c. 152.
6) Р. Правда Кар. 104. Звичайно думають, що по боярських людях спадщину діставали теж доньки, але я думаю, що тут останнї слова параґрафа належать тільки до самих бояр, спадщина ж по боярських людях ішла боярину, як спадщина по смердах (як людях нїчиїх) ішла князеви.
7) Про сей характер староруського правного кодексу буду говорити ще в дальшій главі.
8) Іпат. с. 37.
9) Іпат. c. 613 — роспорядженнє Мстислава про ловчеє; в фундаційній грамотї смоленської катедри городи теж платять своє „погородиє”, тим часом як „погости” платять свої дани.
10) 1 Новг. c. 84; всенароднї пири нпр. Іпат. c. 86. 288, 290, 458.
11) Лїтературу про селян див. в прим. 25, особливо працї Бєляева, Кальнева, Мрочек-Дроздовского (ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ II, дод. XIV), з загальнїйших — Серґєєвіча, В -Буданова, Дебольского.
12) Мікольошіч (Etymolog. Wörterbuch, 1886, c. 310), наводить два виводи: від смерд, сморід, і від перського mard, й перше уважає правдоподібним.
13) Іпат. c. 183, додаю варіанти з історії 1111 р. c. 191, теж пор. Лавр. c. 267.
14) Іпат. c. 122, 160; в такім же ширшім значінню мабуть сказано про смердів ушицьких, що скакали до Берладника — Іпат. c. 341.
15) Кар. 89.
16) Се стало ся тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію сього закону (Ак. l, Kap. І): горожанин і купець означають міську людність, Словенин — сїльську. Зрештою, що смерд мав цїлу виру, се зовсїм певно виходить з того, що її мав ізгой (тамже), хоч він стояв у суспільности на низшім степени нїж смерд.
17) Троіцьк. 13, Акад. 25.
18) Кар. 13, Акад. 23. Противна лєкція зпоміж кодексів описаних Калачовим занотована в восьми кодексах.
19) Я спиняю ся близше на сїм тому, що в своїй історії Київщини (c. 355) сам прилучав ся до сього останнього погляду, з сучасних репрезентантів науки руського права заступленого нпр. В.-Будановим (Обзоръ c. 35 == с. 38 вид. 3), але потім переконав ся в його неможливости.
20) Кар. 42.
21) То ти уроци смердомь, оже платять княжу продажу. Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы, ихъже князь продажею не казнить, то двоичи платити исцу за обиду.
22) Таке об'ясненнє сеї справи дав Серґєєвіч — Р. юрид. древн. І, c. 173.
23) C. 237-8.
24) C. 255-6.
25) Див. про се в т. V c. 121-133.
26) Лїтературу див. в прим. 26.
27) C. 288-9.
28) Христоматія В.-Буданова І 245.
29) Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова c. 14, вид. Нїкольского c. 104, див. ще низше — c. 332. Се одинока згадка про сябрів в сї часи, потім се слово маємо в псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.
30) Р. Правда стоїть на тім становищу, що позичка сплачуєть ся роботою і таке переконаннє бачимо в звичаєвім праві в литовських часах, тим часом як кредитори дуже часто заперечували таку амортизацію („випуск”, як він зветь ся тодї) — й те саме мабуть мало місце і в часах Р. Правди. Пор. т. V c. 117.
31) Текст Р. Правди Кар. 73: „оже господинъ приобидить закупа, уведеть вражду и увередить цЂну, а введеть вкупу (вар,: купу, копу, копну) єго или отарицу” толкував ся так що тут іде мова про винагороджуваннє закупа або грошима (цЂна), або частиною урожаю (копа), або приплодом стада (отарица — від отара, стадо). Се привабне, але дуже гіпотетичне об'ясненнє. З другого боку вказують на оден текст (Пандектів Никона Чорногорця — Срезневского СвЂдЂнія LV c. 296, пор. Рус. ист. библ. VI с. 208), де „отарица” відповідає слову πεκоύλιоν грецького ориґінала (όπоυ γάρ είσι τά ύπό ζιζανoσπρέως διαβόλoυ έν τoίς κoινoβίoις άναφυέντα πεκoύλια — кде же суть от плевелъ сЂющаго диявола возрастша въ общимъ житии глаголемоє отарица), а купу толкують, як позичену суму, отже мова булаб про наємну плату, позику і майно закупа; се об'ясненнє простїйше, безперечно. Рожков (І c. 60) непотрібно толкує πεκoύλιoν і отарицу як „земельный участокъ, уступаемый господиномъ въ пользованіе несвободному человЂку”. Слово πεκоύλιоν має далеко ширше значіннє, означаючи взагалї особисту власність, і в такім контекстї се слово ужите й тут, як виразно показує контекст.