Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Поки він отак говорив, у жовтуватому відсвіті із самотнього вікна горища я мигцем побачив його обличчя. У нього було шляхетне, навіть вродливе лице літньої людини, в його рисах прозирали родовитість і витонченість, незвичні для цього часу і місця. І все ж щось у ньому стривожило мене майже так само, як і привабило — можливо, обличчя було надто бліде, надто безвиразне або ж просто настільки не відповідало довкіллю, що я не міг спокійно і впевнено почуватися. І все ж я пішов за ним; бо тими похмурими днями мою душу могли живити лише єдині пошуки давньої краси і таємниць, і я сприйняв за прихильність долі зустріч із тим, чиї успіхи в тих самих пошуках настільки перевершували мої.

Щось у тій ночі втримувало мого супутника від розмов, і тривалий час він просто без зайвих слів вів мене уперед, обмежуючись лише скупими і найпростішими коментарями стосовно місць, дат і подій, і скеровував мій рух переважно жестами, коли ми прослизали у проходи між будинками, навшпиньки кралися коридорами, перелазили через земляні вали, а раз навіть повзли навкарачки через низький склепінчастий прохід, такий довгий і звивистий, що зрештою я втратив будь-яку орієнтацію в просторі і навіть не уявляв, де саме ми перебуваємо. Ми бачили речі давні і дивовижні, чи то вони, принаймні, видавалися такими у розсіяних променях світла, і я ніколи не забуду старезні іонічні колони, пілястри з канелюрами[160], стовпці металевих огорож, яскраві вікна з фігурними поперечинами і декоративні фрамуги, які ставали все вигадливішими і дивнішими, що глибше ми занурювалися у нескінченний лабіринт незвіданої старовини.

Ми не зустріли ні душі, а з часом і освітлених вікон ставало все менше і менше. Ліхтарі, які траплялися нам на початку, були нафтові, старомодні. Пізніше я помітив декілька ліхтарів зі свічками, і, нарешті, проминувши похмурий темний двір, яким мій поводир вів мене, скеровуючи своєю затягненою в рукавичку рукою, крізь абсолютну пітьму до вузенької дерев’яної хвіртки у високій стіні, ми вийшли у провулок, освітлений ліхтарями, які стояли тільки біля кожного сьомого будинку, — неймовірними колоніальними бляшаними ліхтарями з конічними кришками і отворами з боків. Дорога йшла круто вгору — крутіше, ніж, я гадав, можливо у цій частині Нью-Йорка, — а її горішній кінець впирався у заплетену плющем стіну приватного маєтку, за якою я побачив куполоподібний дах і верхівки крон, які хиталися супроти блідої зірниці у небі. У цій стіні під низькою півкруглою аркою були темні дубові двері, які цей чоловік відімкнув важезним ключем. Пропустивши мене досередини, він став торувати шлях крізь непроглядну темряву по чомусь схожому на посипану жорствою доріжку, нарешті вгору кам’яними сходами до дверей будинку, які він відімкнув і відчинив переді мною.