Молоді літа короля Генріха IV

А друзі квапили його. Тепер вони могли говорити з ним відверто — їхній володар дозволив їм, щоб і їх потішити, й самому повправлятися в терпінні. Вони й користалися тим дозволом і нанизували довгі низки чудових слів, бо ж і Агріппа, і дю Барта вірили в силу й тривкість слів, які для рішучих сердець рівнозначні вчинкам і, якщо їх записати, обіцяють нам посмертну славу. Вони у вічі казали своєму королю, що він грішить проти власної величі, що він сам винен у тих образах, які йому доводиться терпіти. І якщо він навіть воліє все забувати, то винуватці нічого не забудуть і ніколи в світі не повірять, ніби він забув Варфоломіївську ніч!

— Ми, вельможний пане, хотіли вже вирушити без вас, та почули, як ви співаєте псалом. А якби нас не було з вами, то ви й самі розумієте, що руки інших слуг не наважились би відштовхнути отруту й ніж, а скористалися б ними.

— Отже, ви хотіли покинути мене напризволяще? — спитав він, аби дати їм жадану нагоду для дальших доброчесних і мудрих слів. — Ви зробили б так, як Морней. Бо ви, давні друзі, всі однакові. Морней якраз перед Варфоломіївською ніччю встиг утекти до безпечної Англії.

— Ні, величносте, не так. Він уже не встиг, тільки ви про це не дізнались, бо надто довго не хотіли чути звісток від ваших давніх друзів, не бажали й слухати, коли ми наважувались ремствувати.

— Ваша правда, і я повинен вас перепросити, — відказав він розчулено й дозволив їм розповісти про всі пригоди їхнього товариша дю Плессі-Морнея, хоч знав про ті пригоди краще за них. «Що ж ти вдієш, коли мої друзі хочуть мати наді мною перевагу й знати щось невідоме мені — спочатку про мене самого, тоді про інших моїх друзів». Отож Анрі голосно дивувався, слухаючи, як відважному й кмітливому Філіппові довелося пробиватись крізь зграю душогубів, що якраз обнишпорювали одну книгарню, чи нема там вільнодумних книжок, і замордували самого книгаря. З гордості Філіпп, від'їжджаючи, не взяв належних паперів, проте добувся-таки до Англії, країни емігрантів, і там, не питайте вже як, дочекався, поки оголосили мир і амністію. Далі він їздив до німецьких князів, переконуючи їх напасти на Францію, — одно слово, жив життям гнаного дипломата, якщо не бездомного змовника. Анрі, хоч не почув нічого нового, все ж глибоко замислився. «Скільки тривог, Морнею! Яка ревна служба! Яка чеснота! А я був у полоні й навіть майже хотів лишитися бранцем».