Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі прикро було зостатись самому: він боявся. Зустрітися з духом — і то дивно й моторошно; а ще йти на побачення з ним? Це вже зовсім негоже, це надмірне зухвальство. Священики обох вір пригрозили б за це покутою. А крім того, у нього не така спокійна вдача, щоб зважити цю справу тверезо, суто по-мирському. От д'Ельбеф — той зміг би! Ось яке ім'я спало на думку Анрі — ім'я людини з другого табору, з роду Гізів. Анрі не втаємничував його в плани втечі; проте д'Ельбеф уже остеріг його перед новими шпигами, що могли б і одурити Анрі гарними манерами. Він умів мовчати й давати добрі поради. І тому Анрі, вже лежачи в ліжку, сказав своєму першому камердинерові:
— Д'Арманьяку, я хочу бачити пана д'Ельбефа.
Дворянин-слуга послав із ризикованим дорученням одну камеристку королеви Наваррської — найнепримітнішу, щоб не здогадались, від кого вона послана. Коли нарешті друг опинився біля ліжка Анрі й вислухав цю непевну історію, він сказав:
— Те, що адмірал з'явився, — річ цілком природна, надто як згадати обставини його смерті. Скоріше слід дивуватися, що він так довго не з'являвся. На мою думку, ваша величносте, вам не слід боятися його. Якраз навпаки — може, він хоче остерегти вас від чогось.
— Мій добрий дух, що мене остерігає,— це ви, д'Ельбефе.
— Я не дух, а жива людина й тому знаю не все. — В цих д'Ельбефових словах вчувався й лагідний докір: мовляв, мене використовують, але таємниць мені не відкривають. Правда, для такої спостережливої людини це не становило різниці: д'Ельбеф бачив, який поворот відбувся в настрої короля Наваррського, і здогадувався, що має статись. Та, належачи до ворожого табору, він бачив небезпеки, яких не помічав сам Анрі. Одначе свої побоювання він висловив самими натяками.
— Величносте, я певен за одне: вам не слід примушувати духа марно дожидати вас. Але з ним треба поводитись так, як з усіма духами: до них ніколи не слід підходити дуже близько, бо навіть найзичливішого духа можна цим увести в спокусу. — В яку саме, про це він змовчав. — Отже, підіть спокійно туди, ваша величносте. Наскільки ми знаємо звичаї духів, він теж триматиметься віддалеки — саме зі страху перед спокусою. А я сховаюсь поблизу. Ні ви, ні дух мене не бачитиме — хіба що буде поважна причина втрутитись живій людині.— Останні слова д'Ельбеф вимовив, не дивлячись на Анрі, й усміхнувся, ніби сказав це просто так.
Анрі ніяк не міг наважитись, він зітхнув:
— Я, мабуть, боягуз. На війні я цього не помічав — хіба що перед самим боєм, тоді мені щоразу живіт тисне; але що таке десять тисяч ворогів супроти одного духа?
За вечерею того дня всі були якісь мовчазні. Тиша гнітила короля, і він звелів, щоб грала музика. Він знову був похмурий, аж темний на виду; і Анрі дивився в тарілку, що ніяк не порожніла. Тільки пані Катрін усе щось говорила своїм тягучим, глухим голосом, і хто, замислившись, не відповідав їй, того вона міряла й зважувала поглядом, не перестаючи спокійно жувати. До свого Королика вона звернулася з такими словами:
— Ви нічого не їсте, зятю! Наїдайтеся, поки ще є змога, дичини, риби, печива. Бо вони бувають не всюди й не завжди.
Анрі вдав, ніби недочув, бо грала музика; одначе стара королева дала йому втямки: вона знає, що він знов думає про втечу. Правда, вона зразу й похитала головою. Скільки вже разів збирався цей Королик накивати п'ятами — хай спробує ще раз. І до свого сина, короля, вона придивилась допитливо й несхвально.
— У тебе на думці якась дурниця, — сказала вона йому, перехилившись через стіл. А трохи помовчавши, додала: — Ви вже не довіряєте матері, ваша величносте.
І після вечері час тягся для Анрі нестерпно довго. Ну як ти будеш упадати коло жінок чи дотепно відповідати чоловікам, коли домовився про побачення з духом. Перед одинадцятою, як звичайно, варта прокричала в переходах і вестибюлях, що брама зачиняється, і всі придворні, що жили не в Луврі, подалися додому. Анрі хотів непомітно замішатися між них, та його підкликав сам король. Вигляд він мав зовсім кислий. Якби Анрі сам не був такий збентежений, то помітив би, що в нього нечисте сумління. Король насилу вимовив:
— Ніч холодна, вітряна, любий кузене. Мало що може спіткатись у темряві. Посидів би краще біля каміна з нами!
— Мене дожидають, — відповів Анрі й засміявся, даючи на здогад, що його чекає дама; але йому самому холод пробіг поза спиною.
Тільки-но він вийшов з-під захисту стіни, сильний вітер штовхнув його назад. Анрі насилу дійшов до тераси, огорненої густою темрявою. Він чекав, час минав, а дух усе не знаходив способу показати свою присутність. Аж як буря розірвала хмари, крізь них блиснув місячний промінь і враз погас, але Анрі встиг розгледіти пана адмірала. Чорний обладунок, сива борода, неповторна постава голови, що виявляла не тільки мирську гордість, а й обізнаність із волею божою. Так, тепер він справді знає ту волю, подумав Анрі й став на одне коліно. Він був скраю тераси, а дух на другому її кінці, під колонами; влітку їх обплітав виноград, утворюючи альтанку. Анрі почав молитися.