Теорія літератури

Тверджу й далі, так само відповідаючи за свої слова: якби на той час задумане й у собі вже здійснене розгорталось і назовні у потрібній континуації, крок за кроком, рік за роком, озброєне усім арсеналом засобів, що в таких випадках необхідні для просування у дедалі нові простори, — у світовій літературі, уперше за її історії, утворилось би нове поняття: література українська.

„Перед заслоною Бога і людей“ (оповідання З. Бережана. — С. П.) стосується хронологічно до часу, коли ні про яких Бекетів, Іонесків, Адамових не то що чутки, а й гадки не було. Що з ними та когортами їхніх епігонів і взагалі подібних авторів покривається від 50-х років поняття модерної літератури, то це виключно тому, що вони заповнили повоєнну порожнечу, в якій не спромоглося своєчасно посісти позиції оте краще, оте доцільніше, що було б здатне (і таки було здатне!) дати справі інший зворот.

Це тільки вихоплені на ходу, навмання, приклади з того, про що можна писати цілі соціологічні розвідки, ба — на чому б можна заснувати окрему дисципліну під назвою, — історія непроникання української літератури у світову. А три наведені прізвища, до речі, можуть найнесхибніше спростувати відоме епохально-ледаче виправдання цієї історії: арґумент „бездержавності“. Які, справді, держави репрезентують усі троє названих, — усі троє, мов навмисне, принципові еміґранти?

Імператив „насамперед держава“ для нас, хвалити Бога, не існував, тут ми чисті… »[804]

Бекет, Іонеско й Адамов, звичайно, були еміґрантами, але в еміґрації прийняли чужу, тобто французьку, культуру й саме як французькі автори прославилися. Отже, цей арґумент Костецького некоректний. Його ідеал аполітичної літератури найіскоріше походить із глибокого комплексу меншовартості еміґраційної культури, симптоми якого знаходимо в його інших, пізніших писаннях.