Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Костецький згадує, що мову Сковороди критикували й Шевченко, й Франко, але вважає їхню критику несправедливою. Він не помічає неорганічності мови Сковороди, в якій поєднання різних лексичних шарів було штучним і справляло враження жахливої мішанини, між іншим, властивої й самому Костецькому. Але, як відомо, в основу української мови лягла мова Шевченка, яка звузила «українське життя до одної-єдиної теми»[791]. Мова Шевченка стала пасткою, а на межі століть спричинилася до «катастрофи», будучи непридатною для модернізму.
Франкові Костецький не може пробачити зневаги до Верлена та інших символістів. Для Костецького «речник проґресивного українства» мав другу сторону. Естетичну сліпоту. Він не був літературно обдарованою людиною. «Як явище стилю Франко не існує»[792]. І це неправда. Франко не існує лише як явище стилю, який би заімпонував Костецькому, тобто Франко не був представником модерного, не риторичного, не патріотичного поетичного вислову.
Особливе місце у цьому перелікові «неіснуючих» письменників посідають Леся Українка та Ольга Кобилянська. Вони найближче підійшли до модернізму, мали найбільше шансів стати модерністами, однак у цій ролі, а отже, як значні письменники, на думку Костецького, просто «не здійснилися».
«Коли йдеться про „дів“, то, само зрозуміло, не могло бути й мови, щоб вони фігурували напівголими. Норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім „безпосередньому сусідстві“ з портретом Шевченка», — пише Костецький з неприховуваною зневагою до них як до жінок, а також як до людей, на його думку, несміливих. Однак справа не в тому, щоб «роздягнутися». Костецький торкається питання «літературного побуту». Він дратується позерством, неприродністю, штучністю літературного побуту двох письменниць, чорними платтями, відбитими на відомій фотографії, зробленій у Чернівцях 1901 р., і зафіксованими в спогадах Василя Сімовича («…я Лесю Українку ніколи в іншій сукні не бачив і в іншім, не чорнім, поетки я собі не уявляю. Так, як і Ольги Кобилянської, не можу собі подумати в не чорнім одягу»[793]). Так само виключно в чорному ходила Наталя Кобринська.
Ці чорні сукні й портрети з сумними, серйозними обличчями мали замаскувати другий, ретельно приховуваний бік їхніх натур. Костецький претендує тут на відкриття приватних таємниць Лесі Українки й конфлікту культури, про який писалося в першому розділі цієї праці:
«Якби вона такими одноразовими, безприкладними засобами, якими вона жила й мислила, відтворювавши свої взаємини з дядьком Михайлом Драгомановим, своє життя з умираючим Сергієм Мержинським, своє співіснування з Ольгою Кобилянською — небувалий ще в українській літературі факт кохання двох жінок, „хтося біленького“ та „хтося чорненького“, — якби вона всім огромом свого мовного світовідчування удалася безпосередньо до читача, було б, з ґарантією, усе інакше в українській літературі. Не було б їй потреби змагатися „Блакитною трояндою“ чи „Лісовою піснею“ з Ібсеном та Гауптманом, досягати таких сумнівних успіхів, як-от „Камінний господар“, що наздолужив хіба що відсутність в українській драмі — Шилера. Не мали б на обов’язку й наступні покоління поетів доробляти те, що родами й стилями належало до її доби…»[794]
Якщо повернутися до питання мови, то саме мова листів Лесі Українки могла, на думку Костецького, як і мова Сковороди, змінити «лінію українщини».
Присуд Кобилянській ще жорстокіший. Якби вона пішла за своєю «нижньою свідомістю», відвертіше заглибилася в питання статі й психології, вона могла б створити щось видатне[795]. Однак вона злякалася цього, злякалася самої себе. «Страх бути запідозреною в ексгібіціонізмі досягає в неї панічних розмірів», — пише Костецький у зв’язку з її страхом давати в друк свої фотографії й цілим листуванням навколо фотографії, опублікованої в ЛНВ 1899 р. (річн. II, т. V). Цей страх виявити себе, свій інтерес до сексуальності, страх перед Пшибишевським з його зображенням відносин між чоловіком і жінкою зруйнував Кобилянську як потенційну модерністку. Сам Костецький, якому пуританізм або сексуальні комплекси нібито не властиві, демонструє у своїй власній художній творчості цілковите невміння торкатися питань почуттів, кохання, сексу.
791
Вибраний Стефан Ґеорґе: У 2 т. — Штутґарт, 1968—1971. — Т. 1. — С. 126.
792
Там само. — С. 140.
793
Спогади про Лесю Українку. — К., 1971. — С. 192.
794
Вибраний Стефан Ґеорґе. — Т. 1. — С. 148—149.
795
Там само. — С. 153.