Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Василя Стефаника Костецький називає геніальним письменником. Тому що Пшибишевський відкрив йому шлях до літератури, тому що він страждав «Едиповим комплексом», тому що він «жив не в конфлікті з дивацтвом „кінця сторіччя“, а навпаки, був у них своїм…»[796]. Костецький не помічає, як він на свій смак витворює образ Стефаника, посилаючись виключно на листи останнього. Як тенденційно добирає з листів ті висловлювання, які підтверджують щось схоже на модерністську тривогу, критицизм до українства й нібито пошук «штуки для штуки». (Насправді Стефаник розвивався в цілком протилежному напрямі.) Костецького захоплює літературний побут Стефаника в Кракові, участь у «Молодій Польщі». Неважко побачити, що Костецький переносить захоплення літературним побутом Пшибишевського на Стефаника. Стефаник, як відомо з його ж таки листів, цим побутом не захоплювався. Навпаки, писав до Ольги Гаморак у червні 1899 р.: «Я єго (Пшибишевського. — С. П.) все боявся, аби він на мене не мав якогось впливу»[797].
Стефаник, однак, так само не здійснився. Він не залишився в Кракові, не написав п’єси, а потім кількох романів, не зустрівся з Ґеорґе, не здобув замість Реймонта Нобелівську премію, і Костецький звинуватив у цьому громаду, тиск народництва, зокрема таких критиків, як Лев Турбацький.
Неокласик Зеров, на думку Костецького, заслуговує поваги за боротьбу з народництвом. Неокласики створили «культуру». Однак неокласицизм був не тільки «антипросвітянським», але й «антималармеанським». Інша його вада в тому, що він обмежувався високим стилем, тобто звужував мову.
І все ж саме у 20-і роки розпочалося руйнування старої літературної мови і з’явилася «не сковородинська» і «не шевченківська», а «остаточно українська мова». Тут величезне місце Костецький приділяє «деструктивній праці» Семенка, Шкурупія, аспанфутуристів: «Штучно плекану цнотливість мови вони розхитали до основ, розбили й зневажили її активні складові частини, не вагалися включати в її виразові спромоги жаргон, вуличне, брутальне, блюзнірче, таке, від чого мліли спільним запамороком і просвітяни, і неокласики…»[798] Тичина, Бажан, Свідзінський засвідчили існування багатозначної й «багатоцентрової» культури.
Костецький у радикальний, часом вульґарний спосіб прагне зруйнувати народницький канон, який складається з «Кобзаря», «Каменяра» та «Дочки Прометея»[799]. З часів Єншана не лунало таких інвектив на адресу народницької культури: «Це культура інфантильна, психологія її якщо не стадна, то в усякому разі родинно-патріархальна. У ній неможливо кроку ступити без сливе патологічного безнастанного клопоту про „національну своєрідність“»[800]. Крім того, вона вузька, позбавлена літературного смаку, «не чуйна… до реальних особистостей», передовсім до названих вище канонічних класиків і митців узагалі.
Отже, за схемою розвитку української літератури, намальованою Костецьким, усе в ній пішло не так, як повинно було піти. Модерність не зреалізувалася, відповідно, модернізм не склався як літературна течія, стиль чи хоча б побут. У ставленні до традиції виявився крайній нігілізм Костецького. Але також і песимізм. Адже вона, по суті, виявилася нездоланною, а дискурс його теоретизування про модернізм поступово ставав дискурсом невдачі.
Зиновій Бережан — дискурс невдачі
70-і роки стали для Костецького часом осмислення невдачі українського модернізму. Передмова до Стефана Ґеорґе була концептуальним вступом до проблеми, післямова до Зиновія Бережана — її дальшим розвитком.
Костецький опублікував книжку Зиновія Бережана «На окраїнах ночі» 1977 р. у співпраці з Богданом Бойчуком. Це була перша (й остання) публікація покійного вже автора. Насправді він називався Зиновій Штокалко, й під цим іменем його знали в певних колах еміґраційної інтеліґенції як бандуриста. Крім того, Бережан мав медичну освіту й кар’єру і професійним письменником ніколи себе не вважав. За винятком кількох віршів, написаних у 60-х, уся його спадщина датована (так само Костецьким) другою половиною 40-х років із 1950-м включно. За винятком другого числа «Хорса», яке в світ не вийшло, хоч, за словами Костецького, було готове, Бережан не пробував публікуватися. Кілька його каліграм у перекладі Елізабет Котмаєр друкувалися німецькою мовою.
Всі твори Бережана вмістилися в невеликому томі обсягом менше 200 сторінок. Його проза з її мовним експериментаторством, деструкцією слова, театральністю й надміром діалогів нагадує за стилем прозу Костецького часів МУРу. Своїми повторюваними мотивами — тюрми, катастрофи, божевілля, огидності людини — вона так само близька до Костецького. Хто не здогадався про це з читання тексту, знайде підтвердження в післямові, де Костецький підкреслює схожість своїх і Бережанових поглядів, навіть висловлює тезу про спільну творчість і «спільну власність у літературному житті»[801]. За песимістичними, навіть апокаліптичними пророцтвами («Утопія — макабрична візія загибелі людства») проза Бережана цілком вписується в культурний дискурс повоєнної Європи. Її ориґінальність у сенсі відмінності від Костецького полягає в музичності. Бережанова проза домінована музикою, певними ритмами, навіть інструментами. Однак говорити про Бережана як про сформоване літературне явище важко — текст його книжки виглядає як недопрацьований, невідредаґований, часом ледве накиданий задум.
796
Там само. — С. 159.
797
Цит. за: Там само. — С. 173.
798
Там само. — С. 184.
799
Там само. — С. 187.
800
Там само.
801
Бережан З. На окраїнах ночі. — С. 191.