Спомини запорожця

Другого дня мав одбутися парад цих полків разом з призначеними частинами 2-го Галицького корпусу. Стосунки з денікінцями ще не були вияснені, і ніхто не мав вказівок, як поставиться, коли захотять вони увійти в Київ. Українських частин було тут мало, Республіканський і Богунівський полки разом з 8 і 9 дивізіями Запорозького корпусу були на фронті. їдучи на парад, чорношличники побачили на будинкові міської думи величезний трьохцвітний російський прапор. З полком їхав командир (отаман) корпусу, Генерального штабу полковник Саль-. ський. Спинив полк, казав знять той прапор і вивісить національний український. Виконав це заступник к-ра полку Божко, б. ротмістр Дикої дивізії. Коли чорношличники рушили далі, величезна маса людей, що тут зібралась, підняла галас, на балконі думи появився офіцер-денікінець, скинув український прапор і знову повісив російський. В цім моменті спереду і з рудинків полк обстріляно кулеметним огнем. Почулась стрілянина в інших містах. Чорношличники кинулись в бічні вулиці і вийшли з міста в розположення 7-ї дивізії.

Туда одійшов Наливайківський полк і напівобеззброєний Мазепинський. Залишили місто і нечисленні галицькі частини.

Місто опанували денікінці без бою. їх командування не признавало наддніпрянців. З командиром 2-го Галицького корпусу ген. Кравсом умовлено тільки про зоставлення Києва галицькими частинами без перешкоди. Все це було тоді, коли недалеко на східний південь велись з обох боків бої з сильною групою червоних, котра йшла з керунку Миколаїв-Одеса.

Довідався, що полками 7-ї дивізії командували старі мої знайомі: 18-м Республіканським — Малець, 19-м Мазепинським — Дубовий, 20-м Наливайківським — Зільницький, 21-м Богунівським — Цилюрик.

Назрівали нові грізні події. Вернувшись в Канів, почав старатись (…) про запас патронів, харчів, направи возів. Кулемету набути не удалось.

Сотня виставляла варту і на ніч висилала патрулі.

Щось на четвертий чи п'ятий день сотня дістала наказ обнять варти в місті і виставить заставу на головну дорогу, що вела на Степанці-Миронівку.

Посилена варта має стать на дорозі до сіл над Дніпром в кінці Ситників, Решті сотні бути в бойовій готовності. В своїй громаді міркували ми, що б то значило? Може, почались бої з денікінцями і сподіваються тут наступу українських військ? Може, хотять нас вночі обеззброїть? В каждім разі пильно треба слідить за півбатальйоном Кібальчича і чинить, як підкаже момент. До цього часу відношення були досить добрі.

В заставу на дорогу в Миронівку поставлено 10 чоловік, переважно з Копанів, котрі лежали близько в яру, а місто вибрано коло млина Ярмоли на найвищім пункті.

До застави пішов я коло години третьої по обіді. Думав зайти в Копані, як прийде зміна. Тепер тут був Сашко Ярмола. На дорозі — ніякого руху, ні воза, ні пішого. Сидимо, балакаєм. День теплий, приємний.

Нарешті показався хлопчик 12–14 літ-щось під рукою. Минув, глянув на нас. Якось скоро вертається.

"Іди сюди! " — підходе, дивиться спідлоба.

"Звідкіля ти, куда ходив і де ідеш?"

"Я з Тростянця. Ходив до шевця, та не застав. Вертаюсь додому", — показує старий жіночий черевик.

"А де ж другий?"

"Другий ще добрий!" — Хитрий хлопчина. Очі бігають, худий, в лахміттях.

"Іди собі, хлопче, будь. обережніший].

Хлопчина пішов, потім побіг, оглянувсь здалека і кілька разів махнув рукою вниз на Копані.

Скоро мала прийти зміна, заходило сонце.

Од сторони Тростянця один за другим — три гарматні стріли! Над Каневом високо білі хмарки шрапнелей. Ще раз і ще раз.

На взгір'ї появилась лава кінноти.

Нижче дорога йшла вузькою смугою між глибокими ярами. Один кулемет міг спинить там хоть і тисячу.

Головне — хто перед нами?