Дотик

— Який жах, — мовив він у коридорі.

— Та отож.

— Коли приїздить молодий Вайлер?

— За три тижні. А тим часом сер Едвард потурбується про його пацієнтів у Сіднеї.

— Він привезе з собою акушерку?

— Ні, він каже, що з цим завданням прекрасно впорається Мінні Колінз.

— Я так розумію, що Анна не дозволяє Нелл підходити до себе.

Елізабет тяжко зітхнула.

— Так воно і є.

Перейми почалися в Анни через два дні, після того як наприкінці квітня прибув доктор Симон Вайлер; від початку й до кінця кожного нападу переймів вона верещала, несамовито борсалася і пручалася так сильно, що гінекологу довелося її зв’язати. Ані йому, ані Мінні Колінз не вдалося переконати бідолашну Анну в необхідності допомагати, заспокоїтися і виконувати накази. Усе, що знала Анна, — це що вона страждала від страшного болю, досі їй невідомого, і протестувала проти нього гучними, несамовитими і безперервними криками.

Коли перейми увійшли в останню стадію, доктор Вайлер удався до хлороформу і через двадцять хвилин видобув з дітородного каналу міцну й велику дівчинку. Її колір був рожевий та здоровий, легені — у прекрасному стані. Елізабет, яка теж допомагала, мимоволі посміхнулася появі цієї нової людинки, такої небажаної і, до цього моменту, непотрібної. Але крихітне немовлятко не було винувате в обставинах свого народження, і його не можна було за це карати.

Коли йому повідомили про успішне закінчення пологових мук Анни, її батько лише невдоволено буркнув.

— Як її назвати? — спитала Елізабет.

— Називай як хочеш, — коротко кинув Александр.

Елізабет придумала ім’я Марі-Ізабель, через дефіс, і це ім’я протрималося, лише поки Анна лежала напівпритомна і виснажена. Хоча такий стан продовжувався не більше шести годин: хоч яким би неадекватним не був розумовий потенціал Анни, вона була фізично сильною та мала прекрасне здоров’я. Ситуацію ускладнило те, що молоко у неї почало вироблятися у великій кількості.

— Дайте їй немовля, нехай його годує, — сказав доктор Вайлер акушерці.

— Але ж вона не знає, як це робити! — вжахнулася Мінні.

— Але ж треба спробувати, Мінні. Давай.

Відкинувши пелюшки з обличчя немовляти, Мінні подала згорточок Анні, яка лежала, підперта подушками. Спочатку Анна здивувалася, потім придивилася до зморщеного маленького личка і широко посміхнулася.

— Лялька! — скрикнула вона. — Лялька, лялька!

— Твоя рідна лялька, Анна, — сказав доктор Вайлер, кліпаючи від сліз. — Прикладіть Доллі[2] до грудей, Мінні.

Мінні розстебнула сорочку на шиї Анни, оголила їй одну грудь, потім підняла Анні руки і притиснула Анну й дитину одне до одного. Коли ротик немовляти знайшов сосок і присмоктався до нього, обличчя Анни змінилося.