Дотик

Він пішов просто до вагончика канатної дороги і поїхав на вершину гори, споглядаючи місто, що розляглося внизу. То було озеро блакитних та бузкових тіней, на які накладався шар похмурого сірого диму з димарів; схоже було, що то — нові залізні броненосці, які він кілька місяців тому споглядав з превеликим подивом та захватом; тепер здавалося, що то було в якомусь іншому житті.

Елізабет сиділа в його бібліотеці; це було щось новеньке, раніше вона не мала звички туди заходити. Скільки ж їй зараз років? Ага, у вересні буде тридцять три. А до його сорок восьмого дня народження лишилося кілька тижнів. Тепер вона у шлюбі ось уже половину свого життя. Вічність, як сказала вона. Так, то була вічність — гнучке поняття, якщо вдуматися. А хто скаже, що ні? Яка різниця між вічністю та кількістю янголів, які зможуть вміститися на головці шпильки? Отож. Нехай філософи чубляться.

Елізабет здалося, що Александр з роками погарнішав, і вона подумала: чому ж сіро-стальне волосся з сивими пасмами виглядає так привабливо на чоловіках і так огидно — на жінках? Його струнке підтягнуте тіло не осунулося і не зсохлося, і він рухався з легкою грацією юнака. Лі, наприклад. Зморшки, що з’явилися на його обличчі, свідчили про досвід, а не про старість. Їй раптом захотілося запропонувати йому найняти скульптора, щоб той зробив його погруддя — з бронзи? Ні. З мармуру? Ні. З граніту. Саме цей камінь личив Александру.

У його чорних очах з’явився новий вираз — вираз утоми, печалі і похмурої рішучості, підкріпленої скоріше розчаруваннями, аніж успіхом. Це розчарування його не зламає, бо ніщо не може його зламати. Він вистоїть у будь-який шторм, що кидає проти нього доля, бо таке у нього осердя — з граніту.

— Як справи? — спитав він, поцілувавши її в щоку.

— Добре, — відповіла Елізабет, і біль від його легкого дотику пронизав її тіло, як спис.

— А ти прекрасно виглядаєш, попри останні нещастя.

— Боюся, вечеря трохи затримається. Я не знала точно, коли ти приїдеш, тому Чанг запланував таку їжу, яку можна приготувати за кілька хвилин. — Вона підвелася. — Хересу? Віскі?

— Хересу, будь ласка.

Вона налила два великі келихи майже по вінця, один віднесла йому, а другий взяла з собою в крісло.

— Мені завжди було дивно, чому херес подають у таких маленьких шкаликах, а тобі — ні? — спитала Елізабет, сьорбаючи вино. — Увесь час доводиться підскакувати і доливати. А коли налити у великі склянки, то й підскакувати не треба, сиди собі й смакуй.

— Прекрасна інновація з твого боку, Елізабет. Усіляко схвалюю.

Він вивчально поглянув на неї через край келиха, вдихаючи різкий аромат амонтильядо, а потім трохи відсьорбуючи і залишаючи на язиці. А потім з приємністю відчував, як вино стікає горлом, неначе гарячі вуглинки. Краса Елізабет зростала; кожного разу, коли він бачив її знову, він помічав якийсь новий та бездоганний додаток до її краси, — від зміни в тому, як вона тримала голову, до невеличкої зморшки в куточку рота. Її фігура під димчастим рожево-бузковим платтям поступово ставала спокусливою і любострасною без найменшого сліду повноти. А її руки, з перснями, що він колись подарував, були схожі на морські водорості — гнучкі, з плавними рухами; вони коливалися в такт течіям у її свідомості.