Дотик
- Автор: Маккалоу Колин
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0590-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дотик». Краткое содержание книги:
Александр Кінрос, байстрюк із Шотландії, має неймовірний дар — так званий дотик Мідаса, що допомагає йому до тридцяти п’яти років стати найбагатшою і найвпливовішою людиною в Новому Південному Уельсі, що в Австралії. У свій будинок, зведений на горі, у якій повно золота, він виписує собі юну дружину з бідного, але славного шотландського роду.
Однак зробити щасливою недосвідчену в коханні Елізабет Александр не зміг, тут його чарівний дотик був безсилий. Роками подружжя лише співіснувало у розкоші, аж поки Елізабет не закохалася у сина коханки свого чоловіка…
Його розмова з Джейд у батерстській тюрмі була марною справою. Хоч як він не умовляв, не улещував та не обіцяв, дівчина вперто стояла на своєму: вона не зречеться своїх слів, вона пишається тим, що зробила, вона помстилася за свою дитинку Анну.
Коли Александр прибув на станцію в Кінросі, на платформі його зустрічала тільки Рубі.
Її вигляд шокував Александра — невже я і сам так швидко постарів, як вона? Її волосся і досі мало свій прекрасний натуральний колір, але Рубі так поправилася, що її очі мало не тонули в пампушках плоті, талія геть зникла, а руки стали короткими й товстими, як щупальці морської зірки. Але він поцілував її, взяв під руку і пішов з нею крізь кімнату для пасажирів.
— До тебе чи до мене? — спитав він, коли вони вийшли надвір.
— Спочатку — ненадовго до мене, — відповіла вона. — Треба обговорити деякі речі, про які ти не зможеш поговорити ні з Елізабет, ні з Нелл.
Александр з полегшенням побачив, що місто і досі виглядало належним чином, незважаючи на скорочення контингенту муніципальних робітників удвічі. Його вулиці були чисті та чепурні, будинки — в доброму стані, клумби на Кінрос-сквер повнилися жоржинами, нагідками та хризантемами — квітами кінця літа. То було буяння жовтого, помаранчевого, червоного та кремового кольорів. От і добре! Садівники Суня По зробили так, як він наказав: вирили в насипаній набережній котлован і змонтували в ньому гігантський механізм, що рухав десятифутові стрілки квіткового годинника дванадцять годин на добу. Найцікавішим було те, що цей годинник був досить точним: він показував зараз пів на четверту. Естрада для оркестру була свіжопофарбованою.
«Цікаво, хто це зробив, Сем чи отой п’яничка Скрипс?»
Дерева вздовж вулиць помітно підросли — лаври, які почали розцвітати, мелалеуки, чиї стовбури були вкриті корою, схожою на шари потрісканої зеленої фарби, — та годі вам, сер Александре, досить думати метафорами, пов’язаними з фарбою!
Він страшенно скучав за містом, яке мало його ім’я, але відразу ж захотів ушитися з нього подалі, щойно до нього приїхав! І чому люди не чинять так як слід, чому не керуються у своєму житті логікою, здоровим глуздом та розумом? Чому вони носяться, як перекотиполе, гнане вихором спекотного літнього дня? Чому чоловіки не люблять своїх дружин, дружини — чоловіків, а діти — і перших, і других? Чому те, що роз’єднує людей, завжди переважує те, що їх єднає? Чому тіло старіє швидше, аніж мозок, що рухає ним? Чому довкола мене так багато людей, але я такий самотній? Чому багаття горить так само яскраво, але його полум’я вже не гріє так сильно, як раніше?
— Я розтовстіла, — мовила Рубі, сідаючи на диван у своєму будуарі і махаючи гофрованим віялом коричневого кольору.
— Та бачу, — сказав він, сідаючи напроти.
— Це тебе дратує, Александре?
— Так.
— Гарної людини мусить бути багато.
— Серед мешканців міста крилася потвора.
— Дуже хитра потвора, якій вдалося переконати половину мешканців у тому, що він — не потвора, а безневинний чоловік, що виконує випадкову роботу.
— Він — ідол дуреп на кшталт Теодори Дженкінс.
— Звісно, такі, як він, — якраз для неї. Мабуть, він отримував величезне задоволення від того, що зачарував її так, що вона просто обожнювала його: бач, не зазіхав на беззахисних вдовиць та незайманок, а лише мастурбував від того, що вони на нього слини пускали.
— Як там Елізабет? І Нелл?
— Елізабет, в основному, така ж, як і завжди. Нелл помирає від бажання зустрітися з татком.
— Анна?
— Має народити через місяць.
— Принаймні ми знатимемо, від кого дитина. — Самерс упевнений, що то був Сем О’Доннел. Він був присутній тоді, коли Анна впізнала собаку, і, гадаю, в той момент він краще бачив вираз обличчя Анни, аніж це вдалося Джейд.
— Браво, Самерсе!
— Тут є важливіша справа, Рубі. Як мені сказати Елізабет, що Джейд повісять?
Обличчя Рубі ще більше зморщилося.
— Ой, Александре, не кажи цього!