Остання любов президента

Додивившись новини вже вп’яте до кінця, я уважно та мовчки поглянув на Львовича.

— Ще раз? — послужливо запитав він.

Я заперечно хитнув головою.

— Чим ви мене отруїли? — запитав я після короткої паузи.

— Звичайною армійською тушонкою... Ми й не думали, що буде так боляче...

— Мудаки! — без люті в голосі видихнув я, все ще відчуваючи біль у шлунку. Потім додав: — Але й молодці!..

Львович втомлено всміхнувся.

— Може, холодну ванну? — запропонував він.

Я не заперечував.

За вікном ванної кімнати простягалася безкінечна темрява зимового вечора.

На мармуровому підвіконні стояла пляшка віскі «Гленфіддіш» 1948 року. Поруч низенька склянка. У ванній ледь чутно плюскотіла холодна вода.

Я підтягнув пасок на важкому «імперському» халаті, озирнувся, почувши, що хтось відчиняє двері.

Увійшов Львович зі срібним відерцем для шампанського. У відерці іскрилися кубики льоду, які срібним градом посипалися у ванну.

— А де цей? — поцікавився я.

— Хто?

— Черговий помічник!

— А як його звали?

Цього я не знав.

— У нас зараз повна заміна кадрового складу, — спокійно пояснив він. — Після того, що сталося, потрібні нові люди, але перш ніж допустити їх до служби, необхідна ретельна перевірка. Тож майте терпіння, пане президенте...

Львович тихо пішов, не промовивши більше жодного слова. Я наповнив свою склянку і акуратно опустився у крижану ванну. Виловив пальцями кілька кубиків льоду і кинув їх у склянку з віскі.

Тиша зовнішнього світу почала тихенько просякати всередину. Віскі потрапляло у кров, а тиша — у душу, думки. I думки мої ставали тихими, ніби хотіли гармоніювати з цим дивним спокоєм свідомості. Усе, що нещодавно відбувалося, повільно відійшло в історію. В історію Держави Української. Усе ставало історією, крім мого внутрішнього світу, який завмер.

Допивши віскі, я підвівся. Ступив на пожбурений долі халат. Знову підійшов до вікна.

Завмерлий у зимовій вечірній напівтемряві Андріївський узвіз видався мені ріднішим, ніж раніше. Він був схожий на змерзлого сироту, який лежав нерухомо, чекаючи милостині чи співчуття. Лише одне віконце в якомусь напівпідвалі сяяло по-домашньому жовтим світлом. Жодного перехожого, жодної машини з палаючими фарами.

Я завмер, вдивляючись нерухомим поглядом у нерухомість пейзажу. Минуло, напевно, кілька хвилин, аж щось ворухнулось у цьому пейзажі. У нього зайшла з-за нижньої загорожі церкви жінка в довгому темному пальті. Вона тримала в руках палаючу свічку. Мені видалося дуже дивним, що з цієї відстані було добре помітно тремтячий від холоду вогник. А вона зупинилася, притулившись спиною до церковної загорожі. І схилила голову над вогником, немовби захищаючи його від вітру.