Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Маленьке, тільки для його друзів.
— Тут?
— Ні, під час його чергування, у кочегарці.
— Мене запросиш?
— Якщо він не буде проти...
Я розуміюче кивнув.
— Як ти поставишся до того, щоб його тут прописати? — запитала вона після паузи, спрямовуючи на мене напружений погляд.
— Тут? — Я замислився. — Скільки нас вже тут прописано? Ти, я, твоя мама...
— Он бачиш, уже навіть немає значення скільки!
— О, до того ж ще потім приєднається твоя дитина, і всього буде п’ять! — Мої підрахунки перервав істеричний сміх. — Сюди стількох не пропишуть!
— За п’ятдесят доларів сюди пропишуть ще двох бабусь і трьох єврейських дідусів, — поблажливо, ніби розмовляючи з дурником, промовила вона.
— Прописуй, кого хочеш, — махнув я рукою.
Через півгодини вона пішла, а я залишився сидіти за столом. I почав жалкувати про сказані мною останні слова. Бо мій куток у цій квартирі міг би зменшитись від семи метрів до чотирьох. I що мені тоді залишиться робити? Повертатися до мами? Ні! Потрібно шукати інший вихід.
Увечері, після робочого дня, я зателефонував до отця Василія і запропонував зустрітися. Він радо погодився.
Ми домовилися про вечірнє купання. Спускаючись до Олександрівської колони, я думав про Віру. Думав, що треба післязавтра, у суботу, запросити її на пляж. На Труханів або в Гідропарк!
Отець Василій уже чекав мене внизу. Бадьорим кроком ми перейшли через Пішохідний міст, поплавали в Дніпрі. Повітря вже було не дуже розпечене, але пісок на пляжі все ще тримав у собі енергію минулого дня. I ми лежали на піску без різних там підстилок.
Я розповів батюшці про Миру, її вагітність і весілля, про прописку.
— Мирська суєта, — махнув він рукою. — I ця кімната дріб’язкова! Легко прийшла, легко й піде. Скажемо так: ти зберіг її для близьких старого. Він вдячний тобі з неба!
Я не знав, що сказати. Я очікував почути слушну пораду, а не вислуховувати проповідь.
— Ходімо до нього! — запропонував отець Василій.
На той час ми вже обсохли.
На місці землянки не виявилося ні могили, ні пам’ятника. Ми зупинилися на галявині, що була вщерть вкрита слідами трактора. Могилку стерли з лиця землі так само, як і колись землянку. Коли я побачив цю рукотворну порожнечу, мені закололо серце. I справді, всі ці проблеми з прописками й Мирою виявилися дріб’язковими і недостойними. Якщо ось так легко можна зрівняти з землею могилу людини, тим самим стерши пам’ять про неї, то чи варто переживати про себе, живого? Ну, буде в мене чотири квадратні метри. На небіжчика розраховано два квадратні метри, та й ті можуть забрати! Ось таким чином, трактором або бульдозером!
— Треба сказати Мирі та її мамі, — скорботно вимовив я.
— Бачиш, — басом сказав отець Василій. — Людина — дуже рідкісна сволота, і ніяка релігія її як вид не порятує. Рятувати потрібно таких, як ти, близьких за духом, тих, хто шукає підтримки! Всіх інших — на хер з Ноєвого ковчега!
Уперше я почув від батюшки вульгарне слово, і пролунало воно настільки впевнено, що ніякого протесту всередині мене не викликало.
«На хер їх усіх, на хер!» — подумки повторив я.
А потім подумав, що слова отця Василія виявилися співзвучні з моїми нещодавніми роздумами. Рятувати потрібно близьких!
I я вирішив завтра ж придбати мамі мікрохвилівку, а Дмитрові які-небудь книжки. Зараз він захопився історією і під час нашого останнього візиту вилив на мене силу-силенну фактів із життя маршала Жукова. Візьму-но я пошукаю йому біографію маршала Будьонного.
200
Швейцарія. 16 січня 2005 року.
В аеропорту мене зустрів водій посольства. Поселив мене в готелі «Флорхоф» і поїхав до ранку. Він був небагатослівним, та й я не вирізнявся зараз красномовством. За вікном готельного номера періщить дощ. Назва готелю «Флорхоф» означає «квіткове подвір’я». Але подвір’я зараз перенесли до невеликого холу. Суцільна зелень. Правду кажучи, і сам невеликий триповерховий готель розташований на подвір’ї, відгородженому від вузької вулички живоплотом голих кущів. От якби земля була бодай трохи вкрита снігом, було б набагато красивіше. А так усі ці калюжі, відбиваючи жовте світло вуличних ліхтарів, навівали нудьгу. Осінню нудьгу.
Завтра посольська машина відвезе мене спочатку в Берн, де хтось із посольства хоче зі мною зустрітися. Потім цей самий «хтось» поїде зі мною в Лейкербад. Я не хочу думати про завтрашній день. Я взагалі ні про що не хочу думати. I спати не хочу.
Я беру в холі готельну парасолю і йду поблукати містом. П’ять хвилин під дощем — і я вже на площі з трамвайними зупинками та музеєм сучасного мистецтва. I нікого навколо, тільки трамваї, як пляшки, наповнені світлом, яскраво й дзвінко котяться вузькими рейками повз мене.