Остання любов президента

В аеропорту я вас зустріну, як і має бути. Коли збиратимеш речі, не забудь взяти у професора копії своїх медичних паперів.

Обнімаю, твій брат Сергій».

Я весь тремчу. Мої таємні підозри, яким я не давав вирватися на волю навіть як припущенням, починають виправдовуватися. Адже він якось заприсягся, що ніколи не повернеться. Чи то заприсягся, чи то пообіцяв. У будь-якому разі він дотримав СЛОВА. СЛОВА, яке він дав, а я — пропустив повз вуха.

Наступний файлик змусив мене здригнутися. Прощальна записка, адресована мені.

«Дорогий брате. Дякую за новорічні привітання. I за все, що ти для мене зробив. Я розумію, що ти більше не в змозі що-небудь зробити і, мабуть, вважаєш, що доля була до тебе несправедливою. У цьому я з тобою згоден. Ви не заслужили такого горя, ви обоє — хороші люди. Я чудово розумію, що це слабка втіха, але ми заповідаємо тобі нашу донечку Лізу. Здорова сім’я повинна мати дітей! Нам з нею пощастило з якоїсь верховної помилки. Я виправляю цю помилку і бажаю тобі щастя! Дмитро.»

— Ідіот! — виривається у мене супроти моєї волі. — Якого щастя ти мені бажаєш!?

А в очах моїх сльози, і вони от-от потечуть по щоках. I добре, що я один у цій камері-кабінеті. Добре, що мене ніхто не бачить. Я схиляю голову до стільниці. Мої плечі тремтять. Стає дуже холодно, і цей холод вирізняється ворожістю, чужерідністю, ніби всередину мене проникає холодний метал невидимого ножа. Через деякий час у двері стукають. Я відриваю голову від стола, обертаюсь. I бачу уважне обличчя того ж поліцейського майора.

Підводжуся.

Він жестом пропонує мені йти за ним.

I ось ми знов утрьох. Він, я та Володимир з посольства.

— Пан майор пояснив, що всі ці папери на деякий час залишаться тут, до офіційного визнання даної ситуації нещасним випадком. Потім їх мають знищити.

— Але ж це не нещасний випадок, а самогубство, — негучно заперечую я.

— Самогубство душевнохворих кваліфікується у Швейцарії як нещасний випадок, — спокійно пояснює мені Володимир. — Для нас це теж важливо.

Я погоджуюсь, а сам міркую: «Як добре, що ці папери знищать! Адже по них будь-який ідіот зрозуміє причину їхнього самогубства».

Поліцейський про щось розпитує Володимира. Володимир переводить погляд на мене. Я відволікаюся від роздумів.

— Ви хочете побачити те місце, звідки вони стрибнули? — запитує Володимир.

Поліцейський майор дуже серйозно дивиться мені в обличчя. Він чекає відповіді.

— Ні, — відповідаю я. — Не хочу. А де дитина?

— Дівчинка в дитячому шпиталі. Більше нікуди її було віддати навіть на деякий час. Вона ж ще маленька.

— Там, — я киваю головою у напрямі коридору, яким повертався з камери-кабінету, — у своїй останній записці Дмитро заповідає доньку мені...

— Це дуже складне питання. — Володимир дивиться впритул на мене своїми карими очима. Погляд його досить твердий, таким поглядом можна посилати будь-кого на три букви, не розкриваючи при цьому рота. — Ми обговоримо це пізніше. Нас зараз чекають у Лейкербаді в реєстратора.