Марш Радецького та інші романи

Вони звикли до Ціппера. Кожен з них уже безліч разів ставив собі запитання: «Що той Ціппер тут робить?» — тож врешті вирішив, що знайшов на нього відповідь. Їм подобалося мати поблизу людину, яка сама не була митцем, але все ж таки стояла близько до їхнього фаху, людину, якій нічого не треба було тлумачити, щоб вона їх зрозуміла. Крім того, коли вони розмовляли, Ціппер був для них публікою. А що вони більше розмовляли, ніж писали, то читач, який слухав їх, був їм потрібний.

Арнольд слухав. Кав’ярня щовечора вабила його до себе, як пияка вабить шинок, а картяра — гральна зала. Він уже не міг жити, не бачивши день у день білих і зелених круглих і чотирикутних столиків; не бачивши грубих колон, які давно колись, за першої молодості цієї кав’ярні, були її розкішною, величною окрасою, а тепер почорніли від диму, наче від десятирічних жертовних багать, і на яких висіли газети, мов сухі овочі на сухих, пожовклих, розхитаних рамах; темних ніш, затінених пальтами, що висіли на переповнених вішалках; туалету в коридорі, де двері весь час перед кимось відчинялися або за кимось зачинялись, де можна було зустріти знайомих і привітатися з ними або простояти з півгодини й не помітити, як спливає час; русявої касирки біля буфету, яка знала всіх на прізвище й сама роздавала пошту постійним відвідувачам, а листи й поштові картки звичайних «випадкових» клієнтів виставляла у безликій, офіційно холодній вітрині; кельнерів, які ніколи не мінялись, ніколи не помирали, ніколи не питали, чого бажає гість, а завжди ставили перед ним те, що він любив замовляти; карбідних ламп, які в ті часи заміняли газ та електрику і нагадували приручені на користь людям болотяні вогники. Ті лампи навіть співали, і їхній спів також був необхідний Арнольдові. Коли їм не вистачало сили, вони миготіли й кидали на столики ламані тіні. Тоді кельнер вилазив на стілець і вдмухував у них нове життя. Бриніли мухи, ляскали карти, клацали кості доміно, шурхотіли газети, твердо стукали шахові фігури, падаючи на шахівниці, глухо котилися по вистеленому сукном дереві більярдні кулі, бряжчали келихи й кухлі, подзенькували ложки, порипували черевики, гули, не вмовкаючи ні на мить, голоси, віддалік долинало меланхолійне капання води, наче з якогось дивного крана, що ніколи не закривався, а над усім цим здіймався спів карбідних ламп. Часом кав’ярня нагадувала зимовий табір кочівників, часом — міщанську їдальню, часом — велику чекальню вокзалу, а часом — убогий рай для змерзлих. Бо кав’ярня була тепла. То було тваринне тепло, підтримуване жаром з вугілля у трьох широких грубах, який червонясто мерехтів крізь візерунчасті дверці. Ті груби були, наче брама до пекла, але зовсім не страшного. Аж тоді, як Арнольд заходив до кав’ярні, він остаточно скидав із себе тягар дня. Аж тут починалась його воля. Бо хоч двері безперестанку то впускали, то випускали когось, Арнольд міг бути спокійний, що в цій кав’ярні не зустріне нікого, хто б нагадав йому про його роботу чи взагалі про роботу. Ніщо тут не нагадувало Арнольдові ні про його службу, ні про квартал, з якого він прийшов сюди, ні про друзів його батька. Від вулиці за вікнами його відділяли тільки тонкі завіси. Але ті завіси були такі густі, що вірилось: навіть камені й кулі відскочать від них, не заподіявши їм ніякої шкоди. Цей світ не мав нічого спільного з тверезим, гірким світом дня. Хоч би й сонце стояло ще на небі, воно не мало сюди доступу.