Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Другого ранку ми зустрілися в парку й поводились так, ніби вчорашнього вечора зовсім не було. Ми далі шукали жуків.
Одного разу я помітив, що якийсь немолодий уже добродій на прогулянці поглянув на неї. Тоді їй забаглось вернутися, хоч ми йшли на луку. Вона сказала, що хотіла б послухати концерт. Той добродій стояв перед павільйоном, де грала музика. Ерна засміялася. Він моргнув до неї, і вона почервоніла. Мені здалося, що тієї миті я закохався. Я вже не міг гратись так, як досі, а все намагався піти з нею в темряві на Глорієтту, палав бажанням ще раз торкнутись її грудей. Але мені більше не вдалося виманити її на гору.
Якось у курзалі влаштували бенкет. Я був там, стояв і дивився, як вона танцювала з офіцерами. Другого дня їй кланялося багато чоловіків. І сама вона змінилась. Уже не бігла підстрибом вулицею, як ще напередодні, а ступала, мов дама. Опинившись біля потічка, який їй раніше часто траплялося переходити в черевиках, вона зупинялася, хвилинку вагалась, а тоді шукала вужчого місця, щоб переступити його. В таких випадках я перебирався перший і простягав їй руку. Я кохав її, не спав цілими ночами. Потім ми поїхали додому. Я ревнував, тужив, побивався, я ненавидів своїх батьків за те, що вони не мали грошей. Я вигадував найбанальніші історії. Притулок для сиріт охопила пожежа, я рятую всіх дітей, моє ім’я з’являється в газеті, Ерна приходить до мене, просить пробачення й каже: «Торкайся моїх грудей скільки хочеш».
Після канікул я знов побачив її. Але ми більше не розмовляли, хоч я часто йшов зі школи слідом за нею і вона не могла не помітити мене.
— А що вона робить тепер?
— Казали, що під час війни вона була заручена, але до шлюбу не дійшло. Тепер вона вчиться в театральній школі, хоче стати артисткою. Коли я згадую, як вона сміялася тоді в темряві, то думаю, що вибір її вдалий.
— Скільки ви не бачились?
— Років з десять. Я не певний, чи впізнав би її.
Того вечора ми більше не проводжали один одного. Надворі було холодно й туманно. Арнольд попрощався дуже швидко. Мені здалося, що він соромився.
Ми з ним стільки розмовляли, що вже не мали про що говорити. Може, він відчував, що якби ми пішли разом, мовчанка могла б стати обтяжливою. Крім того, він уперше через стільки років торкнувся тієї давньої історії. А якщо таке буває, то здається, що ми відкопуємо давно замулену криничку і треба почекати, поки ослабне струмінь, який шалено вдаряє в нас першої хвилини.
Може, Арнольд захотів побачити Ерну, затужив за нею і вирішив дорогою подумати, як їм найкраще зустрітися. Може, сподівався, що в ній, чи принаймні з її допомогою, віднайде свою силу й мету. А може, сама згадка про неї була найкращою і найлегшою втечею з його нікчемного теперішнього животіння і він хотів побути на самоті з тією згадкою, як хочеться побути на самоті на цвинтарі.
Відколи Арнольд почав працювати в управлінні фінансів, його гнала до кав’ярні більше пристрасть, ніж звичка. Це вже була не потреба, а життєве призначення. Вже й раніше, особливо після повернення з війни, він не міг сам перебути вечір, а тепер самота просто жахала його. І не тому, що його вабило товариство, йому хотілось тільки посидіти в кав’ярні, більше нічого, тільки посидіти.
У нього було кілька знайомих, а може, й друзів, серед письменників, художників, музикантів і скульпторів. Мені не траплялося другого такого уважного читача, такого сумлінного відвідувача виставок, такого театрала й такого побожного слухача музики, як Арнольд. Його цікавили всі види мистецтва. Він задовольнявся скромною радістю бути близько біля тих, хто творить мистецтво. Арнольд, напевне, заздрив їм, йому здавалося, що тільки вони знайшли сенс життя, здобули право на існування, мали ціну, пошану серед людей і силу. Їхні розмови здавалися йому такими важливими, що він не встрявав у них, а лише слухав. Може, його втішало те, що він проводив з ними вечори, хоч дні його цілком відрізнялися від їхніх. А може, він був розумніший, ніж я гадав, і йому легше ставало від того, що й митці, врешті-решт, розмовляли про той самий клопіт, про який розмовляв цілий світ. І вони не мали грошей. І вони не могли подорожувати. І вони грали в тарок, «шістдесят шість» і доміно. І вони пили каву, вмочуючи в неї булочки.