Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Після того як мені наповнили бак бензином, я й далі спостерігав те сіпання, раз у раз відриваючи погляд від дороги, бо ми сиділи поряд у машині й мчали на схід. Старий також мандрував у тому напрямку, повертався в рідні місця. Він покинув їх ще в ті літа, коли пилові бурі мало не знесли півкраїни і люди посунули на Захід, наче знавіснілі лемінги79. Тільки людям, що добулися туди, бракувало високої несамовитості лемінгів. Вони не кидалися безтямними юрмищами в блакитний обшир Тихого океану. Хоч це було б і логічно в їхньому становищі: шубовснути у воду й татові з мамою, і дідусеві з бабусею, і крихітці Розі з гнійною болячкою на підборіддячку — та й поплисти всією оравою куди очі світять, збиваючи піну. Але ні, вони були не лемінги, отож осіли в Каліфорнії і почали повільно конати з голоду. А старий не захотів. І тепер повертався до північного Арканзасу голодувати на рідній землі.
— Що та Каліфорнія,— сказав він.— Те саме, що й скрізь, тільки ще гірше.
— Атож,— підтакнув я.— Що правда то правда.
— Теж були там? — запитав він.
Я сказав, що теж був там.
— А тепер додому?
Я сказав: так, тепер додому.
Ми перетнули Техас, і у Шрівпорті, штат Луїзіана, старий залишився, щоб добиратися звідти до свого північного Арканзасу. Я не спитав його, чи він осягнув істину в Каліфорнії. У кожному разі, його обличчя її осягло й було позначене печаттю кінцевої мудрості — під лівим оком. Обличчя знало, що цей корч — живий. Що він — це все. Та коли той нічим іншим не примітний стариган уже лишився далеко позаду, а я все думав про цю його особливу прикмету, мені раптом сяйнуло: коли корч — це все, то що ж у людині може знати, що це все? Хіба лапка мертвої жаби, коли крізь неї пропускають у лабораторії електричний струм, знає, що оте її здригання — це все? Хіба обличчя старого знає про корч, хіба воно знає, що корч — це все? І якщо я сам усього лише корч, то звідки корч, яким я є, може знати, що корч — це все? Е-е, сказав я собі, у цьому ж то й таємниця. Оце ж і є потаємне знання. Задля цього й треба поїхати до Каліфорнії — щоб побачити містичне видіння і осягти істину: корч таки може знати, що корч — це все. І осягнувши цю істину в містичному видінні, ти очищаєшся і стаєш вільним. Стаєш мовби єдиним цілим з Великим Ко́рчем.
Отак я мчав усе далі на схід і нарешті дістався додому.
Приїхав я пізно вночі й одразу ліг спати. А вранці, добре відпочивши й чисто поголившись, з’явився на роботу й пішов привітатися з Хазяїном. Мені дуже хотілось побачити його і пильно придивитися, чи немає в ньому чогось такого, чого я раніше не добачав. Я просто мусив роздивитись його якнайпильніше, бо тепер він був людиною, що має все, а я не мав нічого. Чи, точніше, виправив я себе, він має все, за винятком одної речі, яку маю я, дуже важливої речі — отієї-от таємниці. І отак виправивши себе, я, мов той священик, що з поблажливим жалем споглядає труди та муки людські, зайшов до приймальні, минув секретарку, постукав і відчинив двері.
Ось і він, і анітрохи не змінився.
— Привіт, Джеку,— мовив він, відкинув звислого чуба і, спустивши ноги зі стола, пішов мені назустріч з простягнутою рукою.— Де це ти, в біса, пропадав?
— На Заході,— відказав я вдавано недбало й потиснув його руку.— Просто проїхався на Захід. Знудився тут трохи, от і влаштував собі невеличкий перепочинок.
— Добре розважився?
— Дуже добре розважився,— відповів я.
— Чудово,— мовив він.
— А ви тут як? — спитав я.
— Чудово,— сказав він,— усе чудово.
Отже, я повернувся додому, туди, де все було чудово. Все було так само чудово, як і до мого від’їзду, з тією лише відмінністю, що тепер я знав таємницю. І оце моє потаємне знання відособило мене від усіх. Коли знаєш цю таємницю, спілкуватися з тими, хто її не знає, однаково що з бешкетливим, напханим вітамінами вилупком, якого ніщо не цікавить, крім кубиків чи бляшаного барабана. І не можна відвести когось убік і повідати йому свою таємницю. Якби ти й спробував це зробити, людина, з якою ти поділишся своїм потаємним знанням, подумає, що ти жалієш себе й шукаєш співчуття, тоді як насправді ти сподіваєшся не співчуття, а поздоровлень. Отож я робив своє щоденне діло, їв свій хліб щоденний, бачив навколо знайомі обличчя і поблажливо, мов той священик, усміхався.