Все королівське військо

Мені пригадалось, як одного разу, дуже давно, коли Віллі Старк ще був підставним пішаком і йолопом, братиком Віллі з провінції, і вперше балотувався на губернатора, я вирушив до червонясто-рудої західної околиці штату, щоб написати звіт про мітинг зі смажениною в Антоні. Я поїхав місцевим поїздом, що годинами сапав і пахкав серед бавовнищ, а потім серед полинової рівнини. На одній невеличкій станції, де він надовго зупинився, я виглянув у вікно й подумав про те, що дерев’яні й дротяні огорожі навколо дощаних будиночків — надто ненадійний захист проти пагористої полинової пустки, що ніби наготувалася наповзти на будиночки й поглинути їх. А ще подумав, що й самі ті будиночки якісь благенькі, нашвидку збиті, неначе вони там не на місці й люди ось-ось покинуть їх, залишивши у дворах випрану білизну, бо не матимуть часу позривати її зі шворок, коли збагнуть, що треба тікати, і то якнайшвидше. Отак я собі думав, та коли поїзд помалу рушив, із задніх дверей одного з найближчих будиночків вийшла жінка з мискою в руках. Вона вихлюпнула воду, подивилася на поїзд, що тягся мимо, а тоді рішуче зайшла в дім. Вона не збиралася тікати. Вона зайшла в дім, де була якась її таємниця, її приховане знання. І коли поїзд уже віддалявся, мені спало на думку, що то я кудись тікаю і треба тікати швидше, бо скоро споночіє. Я подумав, що та жінка знає щось потаємне, і позаздрив їй. Я часто заздрив людям. І тим, кого бачив мигцем, і тим, кого знав віддавна: орачеві, що в квітні тягне через поле першу чорну борозну, і Адамові Стентону. Заздрив людям, що, як мені здавалося, мають потаємне знання.

Але тепер, женучи на схід — через пустелю, у тіні гірських пасом, між пагорбів, по плоскогір’ях — і дивлячись на люд цього величного й пустельного краю, я думав, що мені більше нема кому заздрити, бо тепер і я маю потаємне знання, а коли знаєш щось потаємне, ти можеш здолати все, бо знання — це сила.

У селищі Дон-Хон, штат Нью-Мексіко, я завів розмову з чоловіком, що сидів під стіною бензозаправної станції, заволодівши єдиним клаптиком затінку на сотню миль навколо. То був старий років сімдесяти п’яти, з обличчям, обтягнутим цупкою, немов пересохлою на сонці, шкірою, та водяво-блакитними очима під крисами фетрового капелюха, колись давно чорного. Єдиною примітною рисою в ньому було те, що коли ти дивився на його висхле й безживне, наче в мумії, обличчя, то раптом помічав, як його ліва щока конвульсійно посіпується вгору, до водяво-блакитного ока. Спершу здавалося, що то він хоче підморгнути, але він і не думав підморгувати. Корч, що сіпав його щоку, був цілком самостійним явищем, не пов’язаним ні з його обличчям, ні з тим, що за ним ховалося, і взагалі ні з чим у всьому тому плетиві явищ, з якого складається світ, де ми загубилися. Єдина примітна риса в обличчі старого, той корч жив собі своїм окремим маленьким життям. Я присів навпочіпки біля старого — він сидів на великому клумаку, з якого стирчала ручка лудженої каструлі,— і наготувався слухати, що він скаже. Та слова його були неживі. Живий був лише корч, якого сам старий уже й не помічав.