Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Насамперед Вайс порадив на всіх листівках, випущених Союзом військовополонених, ставити адресу: Берлін. Так буде солідніше. І замаскує справжнє місцеперебування організації.
— Геній! — сказав Туз. — Ну просто геній.
На тих курсантів, яких Туз запропонував замість себе, Йоганн раніше звернув увагу і зрадів, що їхні спостереження збіглися.
Простягаючи Йоганнові на прощання руку, Туз промовив сердечно:
— Хороший ти хлопець. — Помовчав і додав: — Я вашого брата чогось не дуже шанував. А тепер бачу, які у вас є люди: партійної закваски. — Всміхнувся: — Тепер ми всі тут проти фашистів чекісти. Цивільні й нецивільні, а чекісти.
— Гаразд, — сказав Вайс. — Бережи себе.
— Обов'язково, — пообіцяв Туз. — Я ж тепер державна цінність…
Обер-лейтенант Герлах вирішив, однак, вчинити-таки перевірку Фази й досить хитро розробив план цієї перевірки. Він виписав йому звільнювальиу в місто й видав пістолет із сточеним бойком і патронами, з яких висипали порох. Сповістив унтершарфюрера Флінк, щоб та спорядила відповідну дівку. До того ж доручив агентові, який виконував роль табірника-втікача, викликати співчуття до себе в молодого курсанта. Підготувавшись так грунтовно, Герлах з нетерпінням чекав результатів.
Та результати перевірної комбінації виявилися катастрофічними для всього керівництва школи.
На шосе знайшли обеззброєного мотоцикліста з проваленою головою. Цей мотоцикліст мав одвезти Фазу у Варшаву. Сам Фаза зник. Але зникли також радіокоди. Їх, безперечно, викрав Фаза: очевидно, він гадав, що ці коди використовуються не тільки для занять.
З Берліна прибули до школи слідча комісія. Про все це Йоганн Вайс не знав. Того дня, коли Туза відправили назад у табір, Вайс виїхав у відрядження. Він дістав завдання відібрати з трофейного фонду радянські хронікальні кінофільми, придатні для навчання агентів, яких готували для перекидання в певні міста і райони.
Сидячи в порожньому, затхлому, пропахлому пилюкою кінозалі, Йоганн три доби переглядав фільми, і життя Батьківщини проходило перед його очима. Це було незмірно хвилююче відчуття — він немовби повертався у справжнє життя, єдине, здавалося, для людини можливе, єдине реальне в світі. Це було пробудження після брехливого, важкого сну.
Йоганн знав, що ці стрічки для його країни вже минуле. Зараз вона стала іншою — суворою, напруженою в своєму трагічному єдиноборстві. Але тут, на екрані, була вона, його Вітчизна, і він сам такий, яким він був недавно. І за все це він ладен був віддати своє життя, як віддають його мільйони його співвітчизників, що пішли з цих святково-радісних стрічок на фронт, на смерть.
І ці стрічки будуть уважно дивитися ті, хто став на шлях зради Батьківщини, дивитися для того, щоб якомога вміліше шкодити народові, який вони зрадили.
Це були тяжкі для Йоганна три доби. Він повернувся в «штаб Валі» знесилений, немов після хвороби, коли гарячка і маячня так виснажують фізичні і нервові сили людини, що вона може заридати від дрібниці — від неприязного слова, від несподіваного шуму — і впасти в істерику, якщо ґудзик на сорочці не застібається.
І зразу ж Вайса викликали в штабний флігель на допит.
Члени слідчої комісії сиділи за столом. Керівники школи — на стільцях віддалік.
Вайс не міг не помітити, яке бліде, видовжене обличчя в Дітріха, як тріумфує Герлах, який стривожений Штейнгліц, який заклопотаний Лансдорф. Лише Герд сидів у байдужній, спокійній позі, немовби все тут його не обходило.
Хоч якою неймовірною здалася Йоганнові втеча цього Фази, у змученому, стомленому мозку його не майнуло нічого, окрім подиву. І Йоганнове обличчя відбило цей подив.
У нього не було зараз навіть сили в думці покартати себе за глуху, злісну ненависть, яку він відчував до цього юнака.
Він просто тупо здивувався — і все. Певне, каяття, гнів за свою недалекоглядність, на відсутність тонкощів у спостереженні прийдуть пізніше, обов'язково прийдуть і гризтимуть його безжально, нестерпно. Але тепер його вистачило тільки на те, щоб здивуватися.
Здавалося, що все це відбувається уві сні. Ні про що не хотілося думати. По суті, в усій цій історії з цим хлопцем він зовсім чистий, і ніщо йому не загрожує. І це відчуття безпеки немовби присипляло всі його почуття.
«Ну, в чім річ?» — мляво думав Йоганн. Він же заперечував Дітріхові, разом з Горлачом вважав, що цього молодика не слід робити інструктором, попереджав начальника школи.
Через цього Фазу капітан Дітріх почав останнім часом значно холодніше ставитися до Вайса. Ну й нехай тепер за це поплатиться.