Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
— Як заявив маршал Герінг, в інтересах довготривалої економічної політики усі нові окуповані території на Сході експлуатуватимуться як колонії і з допомогою колоніальних методів. Тому окремі представники східних народів, що віддали себе служінню великої Німеччини, можуть сподіватися на деякі привілеї порівняно зі своїми одноплемінниками.
— Зрозуміло, — сказав Гвіздок. — Спасибі за роз'яснення, а то деякі гадають: німці тільки проти більшовизму. А виходить, ви розумні, по-хазяйськи міркуєте. Колонія — і годі.
— За звільнення народів Сходу від більшовицького іга, за таку послугу Німеччина повинна одержати економічну компенсацію, і це справедливо, — зазначив Йоганн і несподівано спитав суворо й різко: — Ви здалися в полон добровільно?
Гвіздок насторожено подивився Йоганнові у вічі. З його обличчя зійшла посмішка, вилиці напружилися.
— Був непритомний, через контузію, поводився дуже делікатно, зовсім як живий покійник.
Вайс сказав зневажливо:
— Значить, як боягуз, здалися. — Повторив злісно: — Як боягуз!
Гвіздок напружився, збираючись встати. Схаменувся, розслабив стиснуті кулаки.
— Правильно, — Нахилився, спитав: — А вам хотілося, щоб я хоробрий був?
— Хотілося!
— Це в якому ж розумінні? Щоб, значить, я на фронті ваших бив, а потім таким самим маніром своїх? Цього ж не буває! Хто ваших на фронті старанно бив, той своїх не зачепить. Розірви його на шмаття — не зачепить!
— Виходить, ви вважаєте, ви всі тут тільки боягузи?
— Ні, навіщо ж? Герої! Куди вже далі! Далі їхати нікуди.
— Нікуди?
— Ні, чого ж, є адреска: на шибеницю.
— Де?
— І тут, і там.
— А де вам краще?
— Та ви мене не ловіть, не треба, — поблажливо попросив Гвіздок.
— Ви комуніст?
— Здоровенькі були! Хочете все заново мотати?
— А Туз — комуніст?
— Це хто такий?
— Член комітету Союзу військовополонених.
— Нікого й нічого я не знаю.
— Гаразд, поговоримо інакше.
— Бити хочете? Це нічого, це можна. Після табору я трішки одвик, звичайно. Та, виходить, даремно одвик.
Вайс вів далі, немов не розчув:
— Туз дав показання, що ви погодились виконати його завдання.
Гвіздок понуро подивився собі під ноги, запропонував:
— Ти ось що, єфрейторе, кинь чіплятися. Досить мені горлянку словами дерти, я на таке не піддаюся!
— Он як! — Йоганн розстебнув кобуру.
Гвіздок усміхнувся.
— Нащо ж у приміщенні підлогу бруднити? Ваше начальство буде потім невдоволене.
— Ходім! — наказав Йоганн.
Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав:
— Ну, востаннє питаю?
— Шквар, — відповів Гвіздок. — Шквар, фріц, не марудься.
— Нахилися, — сказав Вайс.
— Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? — Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: — Пали в пику! Ну!
Вайс поклав пістолет у кобуру.
— Я змушений був вдатися до цього. — Показавши на колоду неподалік, запропонував: — Посидимо? — Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. — Це від вашої дружини. — Пояснив: — Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів.
Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання.
Він встав і відійшов убік.
По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом.
Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі.
Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки:
— Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось?
Йоганн простягнув йому руку. Пояснив:
— Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом.
Гвіздок з почуттям потиснув йому руку.
— Механік-водій, сержант Тихін Лукін.
— Так от, сержанте Лукін, — сказав Йоганн діловито. — Перше завдання. Вчитися так, щоб вийти у відмінники з усіх предметів. З політичної підготовки теж. Не гребуйте всією цією антирадянщиною: згодиться для розмов з іншими курсантами. А то, я помітив, гребуєте. Через п'ять днів зверніться до мене після занять з яким-небудь запитанням. Я викличу на співбесіду. Все. Ідіть у барак.