Чорнильна смерть
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-067-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу.
І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
— Свистуне, що тут робить цей чоловік? Відколи він служить моєму ба… — Віоланті відмовив голос, коли Орфеєва тінь заворушилася, мов звір, що прокинувся.
З тієї тіні почала виростати постать, сапаючи, мов великий собака. В чорної постаті, що пульсувала й розмивалася, годі було добачити обличчя, видніли тільки очі, тупі та люті. Мо відчував страх Вогнерукого, і вогонь присів, немов чорна постать забила йому дух.
— Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, — лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. — Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.
Орфей відступив на крок.
— Схопи його! — наказав він тіні. — Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!
Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.
— Сойко, геть! — крикнув він. — Це страшніше за смерть! — Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.
Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.
— Ох, що це? — скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. — Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!
— Схопіть Сойку! — почув Мо наказ Свистуна. — Ну, мерщій!
Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.
— Орфею! Гукни його назад! — уривчастим голосом звелів Свистун. — Таж Сойка нам ще потрібний!
Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, — якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.
— Назад, собако! — Жах застиг, почувши Орфеїв голос. — Він тобі дістанеться потім.
Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.
Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.
— Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. — Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.
— Стій! Сойка й досі мій в’язень! — загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.
Але Свистун брутально відтягнув її вбік.
— Він ніколи не був вашим в’язнем, — сказав він. — Невже, по-вашому, ваш батько — дурень?
— Відведи її в кімнату! — наказав він одному з солдатів. — А Вогнерукого киньте перед кліткою, в якій замкнете Сойку. Зрештою, не можна розлучати тінь зі своїм господарем, правда?
Перед дверима лежав ще один з Віолантиних солдатів, на юному обличчі застиг переляк перед лицем смерті. Юні солдати лежали всюди. Озерний замок належав Змієголову, а разом з ним і Сойка. Отже, отак закінчилася пісня.
«Що за страхітливий кінець! — Мо здалося, ніби він чує голос Меґі. — Мо, я не хочу цієї книжки. Ти не маєш якоїсь іншої?»
Запізно?
— Щодо мене, — заперечив кріт, — я не можу тепер просто піти спати і ні до чого не братися, хоча не знаю, до чого треба братися.