Чорнильна смерть

— Скільки ви нарахували?

— Рівно п’ятдесят. — Віолантині діти-солдати доклали зусиль, щоб їхні голоси звучали незворушно, але вони злякалися, і Мо не вперше запитав себе, чи доводилося їм досі воювати, а чи, може, вони знають про війну тільки через смерть брата або батька.

— Лише п’ятдесят? Тоді він довіряє мені! — Тріумф у Віолантиному голосі годі було приховати. Донька Змієголова не виявляла страху. Це було чуття, яке вона вміла майстерно приховувати, одне з багатьох, і Мо побачив зневагу в її очах, коли вона помітила страх своїх юних солдатів. Але страх проступав і на обличчі Бріани, і навіть на волохатому личку Туліо.

— Миршавець із ним?

Хлопці похитали головами. Мо не міг називати їх по-іншому.

— А як там Свистун? Його він напевне взяв із собою, еге ж?

Знову хитають головами. Мо і Вогнерукий приголомшено перезирнулися.

— На місця! — наказала Віоланта. — Ми про це говорили вже не раз. Мого батька на міст не пускайте. Він може послати тільки посланця, не більше. Ми змусимо його почекати два, можливо, три дні. І він так чинить зі своїми ворогами.

— Йому це не сподобається, — тихо, немов мимохідь сказав Вогнерукий.

— А воно й не має подобатись. А тепер вийдіть усі. Я хочу поговорити з Сойкою. — Віоланта вимогливо подивилася на Вогнерукого. — Сам на сам.

Вогнерукий не ворухнувся, і тільки тоді, коли Мо кивнув йому, обернувся і вийшов так безшумно, наче і був лише тінню.

Віоланта підійшла до вікна. Вони були в кімнаті, де жила її мати. На стінах мирно паслися єдинороги поміж плямистих котів, яких Мо часто бачив у Дикому лісі, а у вікні видніло Пташине подвір’я, порожні клітки й намальовані солов’ї, поблідлі від денного світла. Змієголов видавався далеким, дуже далеким, в іншому світі.

— Він не взяв із собою Свистуна, — заговорила Віоланта. — Що ж, тим краще. Можливо, відіслав його до Сутінкового замку, покаравши отак за те, що він випустив тебе.

— Ви так думаєте? — Мо дивився на єдинорогів, що мирно паслися на стінах. Вони нагадували йому про іншу картину — картину ловів, коли білу шкуру єдинорога пробили списом. — Білі жінки розповідали мені щось інше.

Він і досі чув їхній шепіт: «Шлях йому прокладає Свистун».

— Справді? Що ж, як і завжди… Якщо він буде тут, нам і його треба вбити. Інших можна й випустити, але не Свистуна.

Чи справді вона така впевнена у своєму задумі?

Віоланта й досі стояла плечима до нього:

— Я буду змушена зв’язати тебе. Бо інакше мій батько навряд чи повірить, що ти мій в’язень.

— Знаю. Нехай це зробить Вогнерукий. Він уміє так зв’язати, що можна легко звільнитися. — «Він навчився цього від хлопця, в якого закохана моя донька, — подумки додав Мо. — Де тепер Меґі? З матір’ю, — відповів він сам собі. — Із Чорним Принцом. У безпеці».